Тема Великої Вітчизняної війни ста-
ла на довгі роки однією з головних тем-
літератури XX століття. Причин тому багато. Це
і неминуще усвідомлення тих нічим не вос-
полнимых втрат, які принесла війна,
і гострота моральних колізій, які
можливі лише в екстремальній ситуації,
і те, що з радянської літератури надовго
було вигнано всяке правдиве слово про со-
тимчасовості, – тема війни залишалася по-
рой єдиним острівцем автентичності
потоці надуманою, фальшивої прози, де
всі конфлікти, згідно з вказівками “сви-
ше”, повинні були відображати боротьбу добра-
го з кращим.
Але і правда про війну пробивалася нелегко,
щось заважало сказати її до кінця. Сьогодні
ясно, що неможливо зрозуміти події тих
років, людські характери, якщо не враховуючи
вати, що 1941 року передував страшний
1929 рік “великого перелому”, коли за лик-
видацией “куркульства як класу” не заме-
сли, як було ліквідовано усе найкраще в
селянство, і 1937 рік.
Однією з перших спроб сказати правду
про війну стала повість Ст. Бикова “Знак бе-
ди”. Повість ця стала етапною у творчості
білоруського письменника. Їй передували
його твори про війну, що вже стали клас-
сікою літератури XX століття; “Обеліск”, “Сот-
ників,”, “Дожити до світанку” та інші. По-
після “Знаку біди” творчість письменника обре-
тане :ювое дихання, заглиблюється в історизм,
насамперед у таких творах, як
“У тумані”, “Облава”.
У центрі повісті “Знак лиха” – людина
на війні. Не завжди людина йде на війну,
вона сама часом приходить в його будинок, як це
трапилося з двома білоруськими старими,
селянами Степанидою і Петроком Богать-
до. Хутір, на якому вони живуть, оккупиро-
ван. В садибу є поліцаї, а за ними
німці. Вони не показані Ст. Биковим як на-
меренно зверствующие, просто вони приходять
в чужий будинок і розташовуються там як господарі,
дотримуючись ідеї свого фюрера, що всякий, хто
не арієць, – не людина, в його будинку можна
вчинити повний разор, а самих мешканців
будинки сприймати як робочу худобу.
І тому так несподівано для них те,
що Степанида не готова підкоритися їм біс-
прекословно. Не дозволити себе принижувати –
ось джерело опору этой’немолодий
жінки в такій драматичній ситуації.
Степанида – сильний характер. Людство-
дещо гідність – ось головне, що рухає
її вчинками. “За свою важку життя вона
все-таки пізнала правду і по крихтах знайшла
свою людську гідність. А той, хто од-
нажды відчув себе людиною, ніколи
вже не стане худобою” – так пише Ст. Биків
про свою героїню. При цьому письменник не про-
сто малює нам характер – він размыш-
ляет про його витоки.
Необхідно задуматися про сенс назва-
ня повісті – “Знак біди”. Це цитата з
вірші А…. Твардовського, написаного
в 1945 році: “Перед війною, як ніби в знак
біди…” Те, що творилося ще до війни в де-
ревне, стало тим “знаком біди”, про який
пише Ст. Биків. Степанида Богатько, кото-
раю “шість років, не шкодуючи себе, надривався
у батрачках”, повірила в нове життя, однією
з перших записалася в колгосп – недарма
називають її сільській активісткою. Але вско-
ре вона зрозуміла, що немає тієї правди, яку
вона шукала і чекала, в цьому новому житті.
Коли вимагають нових розкуркулень, опа-
саясь підозри в потуранні класовою
ворогові, саме вона, Степанида, кидає гнівні
слова незнайомого чоловіка у чорній кожан-
ке: “А справедливість не потрібна? Ви, розумні
люди, хіба не бачите, що робиться?”. Не раз
ще намагається втрутитися Степанида в хід де-
ла, заступитися за арештованого по помилковому
доносом Левона, відправити Петрока в Мінськ
з проханням до самого голови ЦВК.
І всякий раз її опір неправді нати-
кається на глуху стіну.
Не в силах змінити ситуацію в поодинці,
Степанида знаходить можливість зберегти
себе, своє внутрішнє відчуття справедливос-
ти, відійти від того, що коїться навколо: “Де-
лайті що хочете. Але без мене”. У предвоен-
вих роках – джерело характеру Степаниды,
і не в тому, що вона була колгоспницею-активи-
керамісткою, а в тому, що зуміла не піддатися всеоб-
щему упоению обманом, кажучи про нову жиз-
ні, страху, зуміла піти за собою, за своїм
вродженим почуттям правди і зберегти у
собі людське начало. І в роки війни воно
визначило її поведінку.
У фіналі повісті Степанида гине, але
не упокорюється з долею, чинить опір їй
до останнього. Один з критиків помітив
іронічно, що “був великий ущерб, нанесений-
ний Степанидою армії ворога”. Так, видимий
матеріальний збиток не великий. Але нескінченно
важливо інше: Степанида своєю загибеллю до-
казывает, що вона – людина, а не робоча
худоба, яку можна підкорити, принизити,
змусити підкоритися. В опорі на-
силию проявляється сила характеру герої-
ні, яка як би спростовує смерть, поки-
доводить читачеві, як багато може людина,
навіть якщо він один, навіть якщо він в безвыход-
ної ситуації.
Поруч зі Степанидою Петрок показаний як
характер якщо не протилежний їй, то,
у всякому разі, зовсім інший, не активний,
а швидше боязкий і мирний, готовий піти на
компроміс. Нескінченне терпіння Петрока
засноване на глибокому переконанні, що можна
з людьми поговорити добром. І лише в кон-
це повести цей мирний людина, вичерпавши
весь запас свого терпіння, вирішується на про-
тест, відкритий відсіч. Насильство спонукало його
до непокори. Такі глибини душі рас-
відкриває незвичайна, екстремальна ситуація
в цій людині.
Народна трагедія, показана в повісті
Ст. Бикова “Знак біди”, розкриває витоки
справжніх людських характерів.