Злочин Родіона Раскольникова почалося не з убивства і отримало свою розв’язку не в поліції. Час не закінчилося в ділянці, воно полетіло вдалину, в нескінченність, яку читач, по-моєму, не може визначити для героїв роману.
Задовго до описуваних подій бідний студент Родіон Розкольників пише статтю, в якій він доводить і відстоює права “вищих” людей на злочин, на заперечення ними законів, якщо злочини скоюються в ім’я великої ідеї, “рятівною для людства”.
Соціальна несправедливість, безвихідь, духовний глухий кут народжують абсурдну теорію про “вищих” і “нижчих” представників суспільства в розумі зовсім, як мені здається, гуманного людини, який навіть переживає за своїх сучасників. Себе він, звичайно ж, вважав однією з “вищих”, так як якщо б він так не думав, то, по його теорії, у нього не було б жодних прав на вбивство. Розкольників хотів бути одним з тих, кому “все дозволено”. Він хотів, щоб від нього хоч хто-небудь залежав. Зрештою, він хотів влади “над всією тремтячою твариною, над усім мурашником”.
По ходу дії роману Достоєвський намагається переконати свого героя в марності його одиничного бунту, в тому, що бунт Раскольникова проти нелюдськості сам носить нелюдський характер. Але, я думаю, Раскольников все одно не розуміє цього. Він не в змозі відмовитися від своєї теорії “надлюдини”, він не тільки не відмовляється, але і намагається з нею жити. У цьому проявляється його вина перед усіма, його мрія засіла у нього не тільки в розумі, але і глибоко в серці.
Родіону Раскольникову не потрібні ні гроші, ні коштовності. Все це – ніщо в порівнянні зі зведенням себе в розряд “надлюдей”. Але адже єдиним засобом для того, щоб бути таким, для Раскольникова стало вбивство.
Протягом усього роману він не тільки не поступається, але і стає все більш і більш впевненим у собі.
Розкольників зовсім не вважає себе злочинцем. Випадково підслухавши розмову, в якій були висловлені його власні думки, Розкольників вирішує, що якщо так само, як і він, думає ще хто-небудь, то намір, яке тільки намічалося в його мозку, не є злочинним. Але хіба можна назвати те, що вимальовувалося в голові і в серці Раскольникова, благими намірами? Мені здається, що ні, бо хіба можна як-небудь виправдати вбивство і можна для самоствердження вбивати людину, навіть якщо ця людина нікому не приносить користі і викликає тільки огиду і роздратування, навіть якщо це “бридка, шкідлива воша”?
Теорія, яку сповідує Розкольників, людина, замучений своїми і чужими бідами та негараздами, що нехтує і що ненавидить “господарів життя”, зближує його з непорядними людьми, негідниками, як Лужін і Свидригайлов.
Близькі вони, звичайно, не характерами, а думками, зароджуються в їх головах. Але ж Свидригайлов ж зумів існувати, здійснивши свої злочини, напевно, тому Раскольникова тягнуло до нього, він хотів дізнатися: як можна жити і насолоджуватися життям після гріха.
По відношенню до життя і до оточуючих Розкольників схожий на Лужина. Він сам це розуміє, і це приносить… йому деяку незручність. Я не думаю, що у Раскольникова були високі цілі, що тільки засоби для досягнення цих цілей були не ті. Це не так! Хоча кошти були просто жахливими і нелюдськими, самі цілі, досягнення яких так домагався Розкольників, були не менш аморальні. Мені здається, навіть Розкольників трохи побоюється своєї теорії. Він не знає, до якого “розряду” віднести мати, Дуню, Соню… (до “вищим” – начебто не тягнуть, до “нижчих” – начебто шкода, близькі люди все-таки). І Розкольників, по-моєму, з боягузтва думає про те, що слово “нижчий” не повинно принижувати чеснот людини. Парадокс: що не принижувало “жалюгідну воша” стару лихварку, принижує багатьох інших “нижчих людей”.
Розкольників, як мені здається, взагалі дуже суперечлива особистість. У багатьох епізодах нормальній людині складно зрозуміти: багато його висловлювання спростовуються одне іншим. Я не вважаю Раскольникова безкорисливою людиною і навіть, може бути, чесним.
Розкольників вчиняє свій злочин під впливом створеної ним теорії, розглядаючи її як якийсь експеримент, який повинен підтвердити в його очах і в очах оточуючих геніальність і правильність його висновків. Помилка Раскольникова в тому, що він не побачив у своїй ідеї самого злочину.
Стан Раскольникова характеризується автором такими словами, як “похмурий”, “пригнічений”, “нерішучий”. Я думаю, це показує несумісність теорії Раскольникова з життям. Хоча він і переконаний у своїй правоті, ця переконаність щось дуже непевна. Чому ж він називає свою мрію “проклятої”, чому, остаточно вирішивши піти на злочин, він відчуває себе засудженим до смерті або, може бути, ще тільки веденим на лобне місце? Якби Розкольників був прав, то події і його почуття Достоєвський описував би не похмуро-жовтими тонами, а світлими, але вони з’являються тільки в епілозі, та й то не з приводу теорії. Але він був не правий, він взяв на себе роль Бога, мав сміливість за Нього вирішувати, хто повинен жити, хто повинен померти.
Якби Розкольників не був таким совісним, чутливою людиною, на старій б справа не закінчилася. І хто знає, скільки ще “непотрібних” людей загинуло б від руки Родіона Раскольникова.
Так, по-моєму, зовсім не благі наміри Раскольникова привели його до покарання. А в чому виражалося для нього це покарання? Можна сказати, що воно почалося відразу після вбивства баби. І саме докори сумління – покарання за гріхи.
Раскольников страждає, бачачи любов до себе близьких людей, але відчуваючи себе вбивцею. Він знаходиться окремо від усіх, не відчуваючи себе часткою людського суспільства, розуміє, що один. Це самотність зводить його з розуму… Також Розкольників розуміє, що як був “вошью”, так нею і залишився.
Але, незважаючи на всі переживання, він не відступається від своєї ідеї. Він навіть ще сильніше в ній переконаний. Цей обман самого себе заважає йому усвідомити ситуацію повністю, зрозуміти, що до чого. Якщо б у Раскольникова були не злочинні цілі, то він би ніколи не став думати про те, чи зробив він злочин чи ні.