«Гроза» виділяється як головне, етапний твір драматурга. «Гроза» повинна була увійти у збірку «Ночі на Волзі», задуманий автором під час поїздки по Росії 1856 року, організованою морським міністерством. Правда, Островський потім змінив своє рішення і не об’єднав, як припускав спочатку, цикл «волзьких» п’єс загальним заголовком. «Гроза» вийшла окремою книгою в 1859 році. За час роботи над нею Островського п’єса зазнала великі зміни — автор ввів ряд нових дійових осіб, але головне — Островський змінив свій первісний задум і вирішив написати не комедію, а драму. Однак сила соціального конфлікту в «Грозі» настільки велика, що про п’єсу можна говорити навіть не як про драму, а як про трагедію. Існують аргументи на захист того й іншої думки, тому жанр п’єси важко визначити однозначно.
Безумовно, п’єса написана на соціально-побутову тему: для неї характерні особливу увагу автора до зображення деталей побуту, прагнення гранично точно передати атмосферу міста Калинова, його «жорстокі звичаї». Вигаданий місто описаний докладно, багатосторонньо. Важливу роль відіграє пейзажний зачин, але тут відразу ж видно протиріччя: Ку-лигин говорить про красу решта заріччя далей, високого волзького обриву. «Хіба», — заперечує йому Кудряш. Картини нічного гуляння по бульвару, пісні, мальовнича природа, розповіді Катерини про дитинство — це поезія калинівського світу, яка стикається з повсякденного жорстокістю жителів, розповідями про «бідності нагольній». Про минуле калинівці зберегли лише смутні перекази — Литва «до нас з неба впала», новини з великого світу їм приносить мандрівниця Феклуша. Безсумнівно, така увага автора до деталей побуту персонажів дає можливість говорити про драму як про жанр п’єси «Гроза».
Ще одна риса, характерна для драми і присутня в п’єсі, — наявність ланцюжка внутрішньосімейних конфліктів. Спочатку це конфлікт між невісткою та свекрухою за запорами воріт будинку, потім про це конфлікті дізнається все місто, і з побутового він переростає в соціальний. Властиве драмі вираз кодфликта у вчинках і словах героїв найяскравіше показано в монологах і діалогах дійових осіб. Так, про життя Катерини до заміжжя ми дізнаємося з розмови молодий Кабанової з Варварою: Катерина жила, «ні про чому не тужила», наче пташка на волі», проводячи весь день в задоволеннях і домашніх справах. Ми нічого не знаємо про першу зустріч Катерини і Бориса, про те, як зародилася любов. У своїй статті Н. А. Добролюбов вважав недостатнє «розвиток пристрасті» суттєвим упущенням, говорив про те, що саме тому «боротьба пристрасті і боргу» для нас позначається «не цілком ясно і сильно». Але цей факт не суперечить законам драми.
Своєрідність жанру «Грози» проявляється і в тому, що, незважаючи на похмурий, трагічний загальний колорит, в п’єсі є і комічні, сатиричні сцени. Нам здаються безглуздими анекдотично-неосвічені розповіді Феклуши про салтанах, про землі, де всі люди з собачими головами». Після виходу «Грози» А. Д. Галахов у відгуку про п’єсу писав, що «дію та катастрофа трагічним, хоча багато місця і збуджують сміх».
Сам автор назвав свою п’єсу драмою. Але чи могло бути інакше? В той час, кажучи про трагедийном жанрі, звикли мати справу з історичним сюжетом, з головними героями, видатними не тільки за характером, але і по положенню, поставленими у виняткові життєві ситуації. Трагедія зазвичай асоціювалася з образами історичних діячів, хоча б і легендарних, начебто Едіпа (Софокла), Гамлета (Шекспіра), Бориса Годунова (Пушкіна). Мені здається, що з боку Островського назвати «Грозу» драмою, що було лише даниною традиції.
Новаторство А. Н. Островського полягало в тому, що він написав трагедію виключно на життєвому, зовсім не властивому трагедійної жанру матеріалі.
Трагедія «Грози» розкривається конфліктом із середовищем не тільки головної героїні, Катерини, але й інших дійових осіб. Тут «живі заздрять. померлим» (Н. А. Добролюбов). Так, трагічна тут доля Тихона, є безвольною іграшкою в руках його владно-деспотичної матері. З приводу заключних слів Тихона Н. А. Добролюбов писав, що «горе» Тихона в його нерішучості. Якщо жити нудно, що ж йому заважає кинутися у Волгу? Тихон абсолютно нічого не може зробити, навіть і того, «що визнає своє благо і порятунок». Трагічно своїй безвиході положення Кулігіна, що мріє про щастя трудового народу, але приреченого підкорятися волі грубого самодура — Дикого і лагодити дрібну домашню начиння, заробляючи лише «на хліб насущний» «чесною працею».