Замахнутися на Шекспіра

Суперечки про те, чи існував насправді людина з таким ім’ям, розробляв приголомшливі у своїй масштабності сюжети і образи, одягнені у вільні драматичні форми і стали венными, або ж це літературна містифікація, не вщухають протягом кількох віків аж до наших днів. Хто тільки не замахувався на Вільяма Шекспіра! Чудово пожартував на тему цієї полеміки Марк Твен, сказавши, що “Шекспір – найвідоміший з усіх ніколи не існували людей”. А істина, як завжди, десь поруч.

Де ж саме? Істина: великі трагедії англійського поета епохи Відродження акумулюють у собі весь продуктивний досвід і знання про людину, природу і натурі, його щирих бажаннях і корисливих устремліннях. Істина: різноманітність драматичних жанрів і варіацій, які пропонує у своїй творчості геніальний майстер, виводить уявлення про театр на принципово нові висоти. Істина: незалежно від того, чи був реальний Шекспір поетом, а справжній поет – Шекспіром, вторинні по відношенню до тієї художньої моделі, яка вінчає європейську драматургію епохи Відродження. “Шекспірівський театр – це прекрасний ящик рідкостей, тут світова історія, як би по невидимої нитки часу, простує перед нашими очима. Його задуми – це не задуми в звичайному сенсі слова. Але всі його п’єси обертаються навколо прихованої точки (які не побачив і не визначив ще жоден філософ), де вся своеобычность нашого Я і відважна свобода нашої волі зіштовхуються з неминучим ходом цілого”, — до цієї вичерпної у своїй істинності характеристиці, зробленої Йоганном Вольфгангом Гете у статті “До дня Шекспіра”, по суті і нема чого додати, крім… того, що великий німецький просвітитель, не сприймає кайданів традиції театру класицизму, з висоти XVIII століття сприйняв шекспірівські відкриття в драматургії цими одкровеннями. Так вони і були такими.

Для людини рубежу XVI-XVII століть Шекспір володів тонким відчуттям комічного, що відбилося вже в його ранніх п’єсах (особливо яскраво – в “Приборканні норовливої”), і унікальним почуттям драматизму життя, яке поет передавав у своїх трагедіях і хроніках (це, безумовно, “Ромео і Джульєтта”, “Гамлет”, “Король Лір”). Видовищні і запам’ятовуються сюжети, запозичені Шекспіром з легенд Англії, Шотландії та Ірландії, грецької і римської історії і літератури, італійської новели Відродження, відкривали сучасної йому малоосвіченою і часто неписьменною публіці все багатство світової культури, укладену в зрозумілі, динамічні, точні дії і репліки героїв. Серед найбільш цікавих “запозичень” – історія Пирама і Фисбы з “Метаморфоз” Овідія, що постала як “Ромео і Джульєтта”; п’єса “Менехмах” Плавта, перероблена в “Комедію помилок”; новела “Венеціанський мавр” Джанбатисто Чинтио, покладена в основу трагедії “Отелло”. В шекспірівської драматургії чітко конкретизовано психологічні мотиви вчинків персонажів, за рахунок чого створюється унікальне для театральної умовності розглянутого періоду відчуття життєвості того, що відбувається на сцені. Масштаб внутрішніх конфліктів – гостро суперечливих, чуттєвих, зухвалих – зумовив величезний глядацький інтерес до драматургії Шекспіра в середовищі сучасників, яким поет допомогою потужного мистецького імпульсу зміг донести складний філософський комплекс “перехідного свідомості” від обмежених середньовічних уявлень до людинолюбним ідеалів Відродження. Що говорити, якщо навіть досвідчена публіка рубежу XX-XXI століть, що пройшла цілий ряд “культурологічних” стадій розвитку і має у своєму арсеналі різномастого театральний досвід, неминуче повертається до шекспірівської класиці.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: