Загадкова російська душа твір

Миколи Семеновича Лєскова завжди цікавили характери сильних, незвичайних натур, парадоксальних у своїх проявах. Такий герой повісті “Зачарований мандрівник”. Про прожите життя Іван Северьяныч Флягин оповідає попутникам з простотою і правдивістю, що межують із сповіддю. Перед слухачами і читачами розкривається доля колишнього кріпака-втікача, блукача по землі вітчизни. Лєсков називає свого героя богатирем, порівнює з Іллею Муромцем. Богатырство простого мужика, що пройшов, не зігнувшись, крізь важкі випробування, має в повісті символічне значення. Герой гамує дикого коня, долає на поєдинку степового богатиря, перемагає “зеленого змія”, переживає спокуса жіночими чарами; не раз, жертвуючи собою, рятує він близьких, здійснює ратний подвиг, нудиться в полоні, хрестить інородців, віщає про долю країни. Немов би весь традиційний набір давньоруської житійну літератури і фольклору, що відбиває героїку ходіння людини з пристрастей життя, вмістився у життєпис Флягина.
Селянин, воїн, послушник, Іван Северьяныч, подібно своєму былинному прототипу, “все життя гинув, але не загинув”. Такі люди несуть у собі величезний потенціал сил. Лєсков іменує мандрівника, що йде по просторах батьківщини та історії, “зачарованим”, підвладним якимсь чаклунським чарам життя, які героя повергають у драматичні події. Одне з “зачарувань”, мають непереможну владу над Флягиным, – чарівність краси, осяваючою світ. Весняний пейзаж, красень кінь, російська пісня і “природи досконалість” – жінка – здатні запалити пристрасну натуру Івана Северьяныча. На кінній ярмарку він захоплюється кіньми, його душа рветься до них. Ще сильніше почуття захоплення охоплює Флягина, коли він входить в трактир, де співає красуня циганка Груша. “Так, милостиві государі, мене обдало не знаю чим, але тільки ніби настільки мені споріднені. “Знаменний цей епітет “споріднений” – вказує на органічну зв’язок героя з красою світу, яка знаходить в ньому проникливого цінителя. Сам ясновельможний князь визнає особливу талановитість мужика, називаючи його справжнім артистом.
Зачарування красою, не одного разу виявилося причиною страннических поневірянь Флягина, пояснює назву повісті. Але є в епітеті “зачарований” і інший сенс. Богатир-черноризец пояснює мінливості своєї долі містично: мати обіцяла віддати сина Богові, а Іван намагався самовладно… порушити материнську клятву. Він “перше саме покликання спростував”, не пішовши в монастир, обравши мирський шлях. Проте містичні чари, не даючи загинути, привели його в Божу обитель – монастир. І тим не менш флягинское містичне осмислення власної долі відкидається Лєсковим. Коли Іван Северьяныч намагається дати надприродне пояснення свого приходу в ченці, читачеві пригадуються власні слова героя, що суперечать висновку і оголюють гірку правду: старіючий мандрівник залишився без даху і їжі, йому просто подітися було нікуди. Письменник протиставляє флягинскому розуміння влади фатальних почав своє, складається з обліку прозаїчно-буденних мотивів поворотів в біографії героя. Фатальні початку – це сили соціального тиску і їх відбиток на особистості російського простолюдина. Епітет “зачарований” у своєму другому значенні є соціально-історичною метафорою.
Лєсков побачив і показав російський національний характер у знаменний момент його історії. З одного боку, віра самобутніх шукачів правди в зумовленість шляхи не узгоджується з їх активністю і руйнується нею. З іншого боку, у випробуваннях життя героя, почуття якого переважали над інтелектом, виробляє свідому волю до історичної дії. Бунтівне початок, толкавшее Івана Северьяныча до імпульсивних вчинків, зливається з усвідомленим прагненням впливати на хід подій. “Мені за народ дуже померти хочеться” – формула підсумку півстолітнього шляху сучасного авторові Іллі Муромця. Герой Лєскова піднімається до духовної роботи самооцінки, прагне морально удосконалюватися”. Вся його сповнена протиріч сповідь-роздум свідчить про важкому становленні нового народної самосвідомості. Духовні шукання “зачарованих мандрівників” і їх жага діяльності виступають як внутрішні стимули саморуху народу. Традиційне вихваляння народного героя не приваблювало Лєскова. Останньою фразою повісті він охарактеризував Флягина не тільки як “просту душу”, але і як “немовляти”, вважаючи, що народу належить ще позбавлення від чорт “дитинства”, інфантильності, обумовлених все тими ж чарами минулого. “Розповіді свого минулого він сповідав з усією відвертістю своєї простої душі, а провещания його залишаються до часу в руці сокрывающего долі свої від розумних і розумних і тільки іноді відкриває їх немовлятам”. Тисячу разів правий був Лєсков у визначенні рис національного російського характеру.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: