За що можна любити Батьківщину?

За що можна любити Батьківщину? Звичайно, це тема особлива: адже кожен любить Вітчизну своєю неповторною любов’ю. За що любив рідну землю такою гранично російський поет, як Єсенін? Мені здається, що насамперед за те, що оточувало його: поля, села, лісу, селян, а потім і місто, літературу, друзів, навіть шинки – словом, за все те, що входить у плоть і кров, стає частиною буття. Відчуваючи, що значить втратити Батьківщину, Сергій Олександрович добре передав настрій російських емігрантів, яким так часто снилися огорожа, хвіртка, береза і ялина.
Але ніколи не мала б такої магічної сили лірика поета про рідну землю, якби він за цією “малою” батьківщиною не бачив “великий”. Звичайно, він сприймав Батьківщину і глибше, і ширше. Він пишався міццю своєї країни, її неосяжністю: “Я буду оспівувати всією істотою в поеті шосту частину землі з названьем коротким “Русь”, – пише він у вірші “Русь радянська”. Поет щасливий тим, що він син великого народу, великої революційної епохи, яку намагається зрозуміти і прийняти. Недарма в “Листі до жінки” він вигукує:
Тепер в радянській стороні
Я самий лютий попутник.
Сергій Єсенін до болю любив все рідне. Та хіба не видно це за його творами! Буває пишеш твір і ніяк не знайдеш цитату. А тут інша “біда”: не знаєш, яку вибрати. Це, напевно, тому, що мало не в кожному своєму творі поет так чи інакше говорить про Батьківщину. У “Стансах” він сам пояснює особливість своєї творчості: “Але найбільше любов до рідного краю мене томила, мучила і палила”. Тому так важко, просто деколи неможливо відокремити цю тему від інших: адже почуття до Батьківщини переплітаються у Єсеніна з почуттями до жінки, природи, життя. Згадаймо одне з кращих його віршів про кохання в збірці “Перські мотиви”:
Шаганэ ти моя, Шаганэ!
Тому, що я з півночі, чи що,
Я готовий розповісти тобі поле,
Про хвилясту жито при місяці.
Але природа в нього нерозривно пов’язана з селом, бо тільки сільський житель здатний так її одухотворяти. Взагалі, у жодного поета не зустрічав я такої вражаючої здатності одушевляти природу:
Зелена зачіска,
Девическая груди,
Про тонка берізка,
Що задивилась у ставок?
Улюблений образ – берізка – стає у нього берізкою-дівчиною з зеленим подолом, з яким грає вітер; клен на одній нозі; осики, дивляться в рожеву водь; палаюча своїми плодами горобина; жито з лебединою шиєю і десятки інших не менш дивовижних метафор і образів складають як би особливий світ – світ живий і одухотвореної природи, в якому все життя жив поет і який він гостинно відчинив для нас.
У місті все було по-іншому. Тому, напевно, так радували… Сергія Олександровича поїздки в рідне село, що він повертався в свій заповітний світ, місце, з яким пов’язані найкращі роки життя. Він ніколи не втрачав зв’язок з рідним краєм, часто бував там і, за спогадами його сестер, “кожен раз, приїжджаючи в Константинові, був по-справжньому щасливий, що… знову в рідному краю, любов до якого проніс через все життя”.
Йому доріг рідний край, хай бідний і вбогий. Але, звичайно, він не може не уболівати про відсталість і дикість, що існують на Русі. У творчості Єсеніна як би відбувається боротьба двох почуттів: розуміння необхідності і неминучості змін і біль за те, що йде в минуле те, що йому дуже дорого.
На початку 20-х років перемагає друге почуття. У вірші “Я останній поет села…” він пише: “Не живі, чужі долоні, цим пісням при вас не жити”. Він журиться, що “сталева кіннота перемогла живих коней”.
Можливо, це була одна з причин посилення пристрасті до вина, розгулу.
Відкриємо цю темну сторінку життя поета, увійдемо в “Русь кабацьку”. Це страшний світ людей, пропалюють життя. З ними поет провів багато років. Але він завжди відчував свою величезну інтелектуальне і моральне перевагу над цими покидьками і мерзотниками. В той же час вони – частина Росії. Не дивно, що для любові до Батьківщини Єсенін знаходить відповідне порівняння: “Любив він батьківщину й землю, як любить п’яниця шинок”. Часом поет говорить, що він такий же, як вони, такий самий пропащий. Але, отямившись, висвічує цих людей наскрізь. Він знає, що “таких не підім’яти, не розсіяти, відчайдушність їм гниллю дана”. Але це теж Батьківщина. Недарма Єсенін закінчує цей вірш гіркою фразою:
Знову п’ють тут, б’ються і плачуть…
Ти, Рассея моя… Рассея,
Азіатська сторона!
1925 рік – рік воскресіння і смерті поета. Він все більше вірить у майбутнє країни:
Мені тепер по душі інше…
І в чахоточном світлі місяця
Через кам’яне і сталеве
Бачу міць я рідної сторони.
Це дуже плідний у творчому плані рік. Але звільнитися від туги, від передчуття смерті не вдається. Так, пристрасть до вина, нерозуміння, покинутість, несложившаяся особисте життя – все це і багато іншого привели до трагічного кінця.
Але для нас поет завжди залишається живим, завжди його творчість вливає нам “в груди теплінь”, вчить по-новому бачити рідне і любити його. І недарма ніякі заборони і гоніння на творчість Єсеніна в темні сталінські часи не могли змусити забути його, бо в його “очах прозрінь чудовий світ”.
Коли я думаю про цю людину, пригадуються рядки Н. А. Некрасова: “Природа-мати! Коли б таких людей ти іноді не посилала світу…” Тоді б заглухли і поетичність, ліричність – світлі джерела людської душі.

print
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: