“Мій дід землю орав”, – з гордістю заявляв разночинец Базарів, якого народ взагалі-то не жалував. Як і багато хто з городян, я теж зовсім ще не відірвався від села, в якому працювали мої діди, провели молодість батьки. Можливо, саме тому на мене справила сильне враження “Село” Буніна.
Звичайно, з уроків історії я знав про страшній бідності і відсталості у російських селах, про протиріччя між поміщиками і селянами, бідняками і кулаками. Але після прочитання повісті немов сам став очевидцем того, що так яскраво і сильно описав, немає, зобразив, ніби художник, Іван Олексійович.
Твір не має гострого, туго закрученого сюжету, але зате, за висловом Твардовського, має великий “густотою і щільністю життєвого матеріалу” часів першої російської революції, а образи селян наділені рисами такої індивідуальності, що забуваєш, що це не реальні люди, а плід авторської фантазії.
Яку ж село малює письменник? Завдання моє складна, тому що матеріал надто великий, до того ж хотілося ще згадати і про оповіданнях. Спробую, хоча і відчуваю, що в моїх міркуваннях будуть діри.
Отже, село постає перед нами, перш за все, дуже бідною, навіть питна вода деколи настільки погана, що викликає повальні хвороби. Злидні б’є в очі не тільки в повісті. Ось йде Онися Мінаєва з оповідання “Веселий двір”. В полуобмороке від виснаження бреде за двадцять верст до недолугого сина, і, щоб подолати слабкість, жує якісь травинки. А якщо б горох вже встигав, то наїлася б потай досхочу. Але страшна для суспільства ця бідність не тільки сама по собі. Небезпечна вона на тлі багатства малої групи людей: поміщиків, куркулів. Серед картини багатої ярмарки письменник розмірковує про те, що край надзвичайно багатий, чорнозем прекрасний на півтора аршина. А п’яти років не проходить без голоду. Місто славиться на всю Росію хлібної торгівлею, а досита цей хліб їдять сто чоловік у всьому місті. На ярмарку видимо-невидимо калік і жебраків.
І ось завирувало. Не мали владу імущі класи доводити селян до бунту, про який ще Пушкін попереджав, що страшний він у нещадності руйнування. Але всі, мабуть, розраховували: “Після нас хоч потоп!” А цей “потоп” і захопив. І головний герой розуміє небезпеку народного хвилювання, “не то тримайся: запримітить удачу, запримітить шлею під хвостом – вщент расшибет-з!”. Але ж не може порядок в країні триматися тільки на силі в інтересах багатих верств! От і не втримався.
На задньому фоні розповіді ми бачимо, як палають поміщицькі садиби, ті “дворянські гнізда”, що були так милі письменнику. А в центрі повісті Тихон і Кузьма, два рідних брата. Це не тільки різні люди, але і два різних характерних явища в російського життя того часу. Тихін Ілліч завжди багато працював. Завдяки наполегливості, везінню і вмінню заробляти гроші торгівлею розбагатів. Наживався на всьому, не гребуючи і людськими нещастями, вмів користуватися безгосподарністю дворян, торгував вином. Навіть купив маєток у селі Дурновка, де був кріпаком його дід. Назва місця говорить сама за себе. Недарма Кузьма, визначаючи, чому вони з братом не вилізти з дикості і недоречності життя, говорить: “Ми – дурновцы!”
Все життя присвятив Тихін Ілліч збагачення, досяг його, але до п’ятдесяти років став відчувати порожнечу свого існування: дітей немає, дружині “чужий на рідкість”, не спромігся зрозуміти, що вона за людина. Не те що в Москві не був, а десять років мріяв “урвати вільний вечорок”, посидіти з самоваром “на траві, в прохолоді, в зелені”. Але так і не вибрався. “Каторга!” – так визначає тепер він своє життя – “золота клітка”. А коли заполыхала революція, пішли чутки, що землю відберуть, почався бунт, думає він все нажите продати і поїхати в місто, тому що село зневажав і ненавидів всією душею. Нужда змусила його помиритися з братом, якому він передає в управління Дурновку.
Кузьма представляв із себе тип російської самоучки. Він довго вважав, що “хто розумний так не учн, в тому і без ученья багато світла”, що може бути і “без наук просвіта”. Він багато про що говорить правильно, але сам мало що робить. За душею нічого немає, практичного справи не має, мети немає, зате судить всіх суворо. Село так само, як брат, не любить, заявляючи, що ніде не бачив нудніше і більше типів. Отже, по думці автора, всі найбільш енергійна і розумна прагне з цієї дикості бігти. “Поживи-ка у села, похлебай-ка сірих щів, поноси худих личаків!” – неодноразово говорить Тихон у відповідь на думки про безглуздості життя.
Які ж звичайні селяни? Бунін прагне показати, що не слід ідеалізувати мужика, як це часто бувало в російській літературі. Чи Не тому в повісті не зображено жодного подорожнього селянина, у якого справа в руках йде на лад, в домі достаток, сім’я хороша? А як поетично згадував свої мрії ліричний герой оповідання “Антонівські яблука”, іноді уявляючи собі, як заманливо бути мужиком, як добре косити, молотити, спати на току в ометах”, мати “здорову і гарну жінку у святковому вбранні”, “обід з гарячою бараниною на дерев’яних тарілках”. В інших оповіданнях письменника ми зустрічаємо героїв більш приємних, ніж в “Селі”. Ось богатир Захар Воробйов з однойменного оповідання, який міг запросто випити чверть горілки і пройти 40 верст. Світлий і зворушливий батрак Аверкій з “Худий трави”. У повісті ж хоча і зображено багато селян: Сірий, Дениска, Молода, Родька, Акім, інші, – всі вони якісь безглузді, життя проживають абияк, позбавлені нормальних людських почуттів, не відчувають жалості ні до тих, ні до себе навіть. Ці люди сильні лише своєю натовпом, масою. Коли їх довготерпіння приходить кінець, а злоба і ненависть до багатіїв, “кровососам” виливаються, тоді вони можуть і вбити, підпалити, розграбувати. Але виходить хміль, а з ним зникає і сміливість, такий Митька-лимар. Під час бунту він лідер, махає ціпком, викриває Тихона. А після знову як ні в чому не бувало з’являється у того в крамниці, шанобливо знімає шапку. Проте ходять чутки, що Тихона хочуть убити.
Все більше вибухонебезпечного матеріалу в селі. А вже йдуть до неї, злиденну, озлоблену, розділену надвоє непримиренною ненавистю, нові віяння. Повертаються з міста селяни. Ось, наприклад, Дениска встиг пообтертися в робочому середовищі, навіть привіз серед книжонок типу “Дружина-развратница” революційну брошуру про “пролетаріаті”. Ми відчуваємо, що в сімнадцятому році він вже свого не упустить.
У повісті бунт закінчується нічим, а Тихін Ілліч з глузуванням думає, що і боятися не слід. Але ми-то знаємо, чим пізніше справа обернулася. І завдяки повісті краще розуміємо витоки послеоктябрьской трагедії Росії.