Роман А. С. Пушкіна “Дубровський” був написаний в 1832 році. У ньому письменник показує життя російського дворянства початку 19 століття. У центрі оповідання перебуває життя двох дворянських сімей – Троекуровых і Дубровских.
Кирила Петрович Троєкуров – російський пан, самодур. Він звик, що всі підпорядковуються йому і танцюють під його дудку. Троекурова боялися і уникали його сусіди-поміщики. І лише один Андрій Гаврилович Дубровський міг спілкуватися з цим самодуром, міг відповідати йому на рівних суперечити. Та й Троєкуров поважав Андрія Гавриловича.
Ці поміщики були не тільки давніми друзями, але й сусідами. Колись давно вони служили разом. Дубровський був бідний, з-за свого розладу стану він був змушений піти у відставку й оселитися в єдиній своєму селі. Троєкуров знав про це і навіть пропонував свою допомогу Дубровському, але той відмовився. Він вважав за краще залишитися бідним, але незалежною людиною.
Пізніше Троєкуров, в чині генерал-аншефа, пішов на спочинок і повернувся в свої маєтки. Вони стали знову спілкуватися з Дубровським і були в хороших відносинах до одного моменту.
Обидва приятелі були пристрасними мисливцями. Але Дубровський не міг дозволити собі тримати хорошу псарню. У нього, на відміну від Троекурова, було всього дві гончих. Як-то раз, перед черговою полюванням, гості Троекурова в супроводі слуг пішли оглядати псарню Кириллы Петровича, яка була гордістю господаря. При вигляді прекрасною псарні Троекурова Дубровського охопила заздрість. Господар помітив це й запитав, у чому справа. Дубровський не зміг втриматися: “…псарня чудна, навряд вашим людям життя таке ж, як вашим собакам”. На цю фразу образився псарь Троекурова. Він сказав Дубровському, що деякі дворяни можуть позаздрити житью собак його господаря. Всі присутні засміялися такому зухвалому і спритному відповіді холопа. Але Дубровський образився і пішов.
Цікаво, що Троєкуров спохопився свого “друга”, тільки коли всі сіли за стіл. Йому знадобився Дубровський тільки тому, що він ніколи не виїжджав без нього на полювання, адже Андрій Гаврилович був дуже хорошим мисливцем. За Дубровським послали, але той відмовився повертатися, поки не пришлють йому зухвалого псаря. А… він вже буде вирішувати, що з ним робити – помилувати або покарати.
Троєкуров був обурений. Його “самодурная” натура повстала проти такого “нахабства”. Тільки він, Кирила Петрович, може милувати або стратити своїх холопів! З цього моменту Троєкуров оголосив війну своєму сусідові: “Наплачеться він у мене, дізнається, яке йти на Троекурова!”
І дійсно, ця сварка закінчилася для Дубровського дуже плачевно. Розгніваний Кирила Петрович в запалі вирішує позбавити Дубровського найдорожчого – його єдиною села Кистеневки. І впливовому поміщику це вдається.
Така звістка позбавило Дубровського здоров’я і сил. Він зліг. Няня, ходила за ним, вирішила написати про все синові поміщика – Володимиру Дубровському. Цей юнак виховувався в Кадетському корпусі і тепер служив у гвардійському полку в Петербурзі. Батько балував Володимира, ні в чому йому не відмовляв. Молодий Дубровський гуляв, залазив у борги і мріяв про багатої нареченої.
Дізнавшись про страшну звістку, він тут же виїхав у Кистеневку. На його очах батька ставало все гірше і гірше. І одного разу, зустрівшись з Кириллой Петровичем, Дубровський-старший не витримав. З них став удар і він помер.
Володимир став вважати Троекурова своїм кровним ворогом. Так і той, побачивши зухвалого сина сусіда, продовжував війну. Все закінчилося тим, що Кистеневку разом з усіма людьми віддали у володіння Троекурова.
Що залишалося робити Володимиру? Він розумів, що Троєкуров тут цар і бог. Від його слова і рішення залежить все. Але просто змиритися герой не міг. Він не хотів стати бідним, нещасним, безправним. Тому він обрав для себе шлях розбійника. Дубровський спалив свій будинок, щоб він не дістався сусідові, забрав своїх вірних кріпаків і пішов у ліси.
Цей герой став благородним, але жорстоким розбійником. Дивно було одне – він щадив маєтку Троекурова, завжди обходили їх стороною.
Чому Дубровський став саме розбійником? Не знайшовши захисту в закону, він вирішив теж жити за неписаними правилами – правилами сили та жорстокості. Але його шляхетна натура все-таки обмежувала героя в цьому, робила його “благородним розбійником”.