Художні особливості оповідання Шолохова “Доля людини”

Розповідь М. Шолохова “Доля людини” був написаний у 1956 році. У основі цього твору лежать реальні події. У 1946 році автор зустрів невідомого, який і розповів історію свого життя. Саме ця життєва ситуація і стала сюжетною основою твору.

Тема розповіді не була новою або особливою, бо після Великої Вітчизняної війни багато письменники і поети зверталися до тих жахливих років. Шолохов М. створив твір про великі страждання російського народу і його дивовижної стійкості.

Основною ідеєю розповіді, на мій погляд, є прагнення показати духовну, внутрішню силу руських людей. Ніщо не здатне зламати дух тих, хто захищає рідну землю від ворога.

Розповідь можна розділити на три частини. Перша – це своєрідна експозиція, що представляє собою роздуми автора. Друга – основна частина, яка є ключовою і являє собою розповідь героя. Третя частина – кінцівка, в якій автор підводить деякі підсумки і дає, на мій погляд, власну оцінку тому, що було розказано героєм.

Безумовно, подібна композиція – розповідь в оповіданні – виправдана, бо історію життя може краще передати лише той чоловік, який сам усе це відчув.

В самому початку твору Шолохов розповідає про першої післявоєнної весни. Таким чином, він немов підготовляє читача до подальшої розповіді головного героя – Андрія Соколова.

Далі розповідь ведеться від імені самого героя, який розповідає про своє життя випадковому попутникові. Чи не найголовніше місце в портреті Соколова відводиться його очам, які “немов присипані попелом, наповнені такий непереборне смертної тугою, що в них важко дивитися”. На мою думку, очі – дзеркало душі, і, природно, що вони більшою мірою передають страждання героя.

Андрій Соколов з самого дитинства дізнався тяготи людського існування. Він воював у громадянську війну, потім працював, одружився, у нього народилися діти. Недовгою була… сімейне життя героя. Знову війна змінила його долю докорінно, відірвала від рідної домівки і близьких людей.

Дуже важко згадувати Андрію Соколову сцену прощання з дружиною. Пам’ятає він, що вона притиснулася “як лист до гілки, і тільки вся тремтить, а слова вимовити не може”. Не знав ще тоді герой оповідання, що це була остання їхня зустріч.

Вже під час війни випадає на частку Соколова ще одне випробування – полон. Герой не може змиритися з ним і тому пробує втекти. Вибравшись з полону, він знову воює з ворогами своєї батьківщини. Але “біда не ходить одна”. Андрій дізнається, що від фашистської бомби загинули дружина і дочка. А в останні дні війни убитий і його єдиний син.

Незважаючи на ті страждання, які довелося випробувати головному герою, він все ж залишається справжньою людиною. Єдиною панацеєю від душевного болю для нього став хлопчик Ванюша, “зі світлими, як небушко, очима”. Цей маленький чоловік також самотній, як і Андрій Соколов. Таким чином, два самотніх людини стають опорою один для одного. Знайдений сенс життя! А, отже, біль, страждання і туга якщо не пішли з життя кожного, то, принаймні, притупилися, поступившись місце любові і розуміння.

Ключовими, на мою думку, є слова автора в кінці розповіді, які підводять своєрідний підсумок: “І хотілося б думати, що ця російська людина, людина незламної волі, выдюжит, і біля батьківського плеча виросте той, який, подорослішавши, зможе все витримати, все подолати на своєму шляху, якщо до цього покличе його Батьківщина”.

Не можна залишити без уваги і той стан “важкої смутку”, яке охопило оповідача від усього почутого, бо в цій смутку – і біль, і захоплення, і схиляння перед тими, хто не жалів себе заради майбутнього рідної землі.

print
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: