«Хліб — всьому голова» всім відоме українське прислів’я. В ньому закладена вікова мудрість українського народу, який протягом усього розвитку приділяв хлібу велику увагу. Якщо буде хліб, буде мир, буде щасливе здорове життя народу нашої країни.
З давніх часів в житті українців було і залишається на першому місці виховання з раннього дитинства дбайливого ставлення до хліба. Україна завжди була і є житницькою, хлібною країною, тому що має багаті чорноземні ґрунти.
Хліб. Ось він — свіжий, м’який, запашний — лежить на вишитому рушнику. Від нього йде запах золотий ниви, жаркого сонця, чується пісня жайворонка.
Жнива. До них готувалися зиму, весну, а їх початок ставав святом. Селяни одягом білі святкові сорочки і виїжджали на ніч у полі, щоб з першим променем сонця почати жнива. Це було свято першого снопа.
Пригадується мені «Щедрий вечір» Михайла Стельмаха. Малий Міша йде з батьком на ніч, бо завтра — жнива. Він довго не може заснути вночі на возі. Хлопчику здається, що його не розбудять. А коли став жати, то і руки не слухалися, і покоси не туди стелилися, а спину — не чутно, так боліла, бо йшов не розчинаючись, щоб «тато часом чогось не подумали». Міша радіє, що став женцем, що отримав свій перший в світі хліб, що тепер його сніп буде стояти в кутку на свят — вечір.
Хліб. Як важко його добувати! Згадаймо незабутнього Т. Шевченка:
А я стою, похилившись, думаю, гадаю.
Як то тяжко той насущний люди заробляють.
Перед очима з’являється Маланка Волик, бідна в своєму побуті і така багата в любові до землі. Бачу, як вона йде на поле, де колоситься золота нива, з якої хвилями пробігає вітрець. Жінка схиляється до землі, стає на коліна, розгортає колоски і слухає, як падає зерно, як плаче нива золотими сльозами». Маланка кланяється хліба, бо він — святий. Святі і люди, які його видобувають.
Образу хліба вклонімося,
Високочолому сіятелю землі.
Ці слова належать Борису Олійнику, вірш якого «В оборону» вчать у школі. А чи можна забути ніжний твір Д. Павлика «Коли ми йшли удвох з тобою. » — гімн хліба насущного, де йдуть «вузькою стежкою по полю» двоє закоханих. Хлопця вражає, як дівчина безжально топче «колоски пшениці, що нахилились до землиці». Він згадує своє гірке дитинство, коли збирав колоски в поділ дитячої сорочки», пригадує мати, як вчила цінувати хліб, що впав на підлогу, бо «те колоссячко вусате» — то невсипущий труд мозольний, то молодим калач весільний.
А скільки чудових слів про хліб народ зберігає у своїй скарбниці — усній народній творчості! «Хліб — всьому голова», «Хліб — народне добро», «Ціна хліба — життя».
Як пахне хліб? Ви знаєте, як пахне хліб?
Диханням косарів, вогнем гарячих доби,
Трудом і творчістю, людським гарячим потом,
Він пахне солодко, як пахнуть меду соти. —
Запитує і стверджує Любов Забашта у своєму вірші «Як пахне хліб».
Ніхто не забуде і голодомор на Україні. Тому нехай він, хліб, — совість наша — буде завжди лежати на столі на вишитому рушнику, а нашою першою молитвою нехай буде хвала хлібові. Нехай на черствіє хліб, бо, як кажуть у народі, коли черствіє хліб, черствіє і душа, і совість. Так буде все життя: хліб на столі.