Характеристика Остапа і Андрія

Остап і Андрій Бульбенки — сини запорізького отамана Тараса Бульби, героя однойменної книги Миколи Гоголя.

«Це були два дужі молодці, ще дивилися спідлоба, як нещодавно випущені семінаристи. Міцні, здорові особи їх були покриті першим пухом волосся, якого ще не торкалася бритва»

Сини відрізняються один від одного характерами. Старший, Остап, холоднокровний і твердий хлопець. Він беззавітно відданий батькові, Запоріжжю, ніколи не змінює своїх рішень. Вчився він добре, але лише для того, щоб скоріше звільнитися від ненависної бурси і потрапити в Запоріжжі. Характер його запеклий постійними різками вчителів. Дівчата не цікавлять Остапа, хоча він не позбавлений людських почуттів.

«Остап завжди вважався одним з найкращих товаришів. Він рідко верховодив іншими в зухвалих підприємствах — обібрати чужий сад або город, але зате він був завжди одним з перших, що приходили під прапори підприємливого бурсака, і ніколи, ні в якому разі, не виказував своїх товаришів. Ніякі канчуки й різки не могли змусити його це зробити. Він був суворий до інших спонукань, крім війни і розгульної гулянки; принаймні ніколи майже про інше не думав. Він був прямодушен з рівними. Він мав доброту в такому вигляді, в якому вона могла існувати тільки при такому характері і в тодішній час. Він душевно був зворушений сльозами бідної матері, і це одне тільки його бентежило і змушувало задумливо опустити голову».

Другий син, Андрій, більш м’який людина, і більш чутливий, ніж Остап. В його рисах виражається більше ніжності. Як і брата, його не дуже цікавила навчання в бурсі і відірвані від життя науки. Він хитріший Остапа, його гордість більш болюча, і спалахи її можуть призводити до вчинків божевільної сміливості кшталт спроби пролізти до сад до прекрасної полячки.

«Меньшой брат його, Андрій, мав почуття дещо жвавіше і якось більш розвинені. Він вчився охоче й без напруження, з яким звичайно приймається важкий і сильний характер. Він був розумнішим свого брата; частіше був ватажком досить небезпечного підприємства і іноді з помощию винахідливого розуму свого вмів ухилятися від покарання, тоді як брат його Остап, отложивши всяке піклування, скидал з себе свитку і лягав на підлогу, зовсім не думаючи просити про помилування. Він також кипів жаждою подвигу, але разом з нею душа його була доступна і для інших почуттів.

Потреба кохання спалахнула в ньому жваво, коли він перейшов за вісімнадцять років. Жінка частіше стала представлятися гарячим мріям його; він, слухаючи философические диспути, бачив її щохвилини, свіжу, чорнооку, ніжну. Перед ним безнастанно миготіли її блискучі, пружні персі, ніжна, прекрасна, вся оголена рука; саме плаття, облипавшее навколо її пречисте і разом потужних членів, дихала в мріях його якимось невимовним хтивістю. Він ретельно приховував від своїх товаришів ці рухи пристрасної юнацької душі, бо в тодішній століття було соромно і безчесно думати козаку про жінку і любові, не покуштувавши битви. «

Пристрасть до полячки, що охопила Андрія, лицарські почуття до дівчини, яка страждає у вимираючому від голоду містечку, зробили його зрадником батька і брата. Він відмовляється від своєї сім’ї і бореться проти неї. Почуття матері, батька і брата його не цікавлять: він охоплений завоюванням руки дівчини. Андрій переходить в стан вчорашнього ворога так само легко, як під час навчання збирав ватагу на чужий город: йому все одно, за що він воює, а битва за інтереси дівчата з перспективою нею володіти приваблює його більше, ніж битва в стані батька.

Тарас вбиває сина як зрадника, але до самого кінця Андрій відчуває любов і пристрасть не до сім’ї, не до вітчизни, а лише до чарівної дівчини. Все інше стало йому чужим.

«І бачив він перед собою тільки страшного батька. Нічого не знав на той сказати Андрій і стояв, утупивши в землю очі. Покірно, як дитина, зліз він з коня і стояв ні живий ні мертвий перед Тарасом. Блідий, як полотно, був Андрій; видно було, як тихо ворушилися уста його і як він вимовляв чиєсь ім’я; але це не було ім’я вітчизни, чи матері, чи братів — це було ім’я прекрасної полячки. Він був мертвий прекрасний: мужнє обличчя його, недавно повне сили й непереможного для дружин зачарування, все ще виражало чудову красу. «

«Чим би не козак був? — сказав Тарас, — і станом високий, і чорнобровий, і обличчя як у дворянина, і рука була міцна в бою! Пропав, пропав без слави, як поганий пес!»

Остап Бульба шкодує брата, не засуджує, але і не виправдовує. Він пропонує його ховати не як зрадника, а як лицаря. Але для Остапа особисто немислимо зраду своїх товаришів. Він з тих, хто в битві кидається на допомогу своїм, намагається виграти хвилину, щоб врятувати тих, над ким вже занесено сокиру.

Взятого в полон Остапа страчують в Польщі. Брат його помирає в тупому страху перед батьком. Остап ж, навпаки, закликає батька для підтримки свого духу, для розради при кончині. Він свідомо показує приклад стоїцизму перед знущаннями катів:

«Остап виносив муки й катування, як велетень. Ні крику, ні стогону не було чутно навіть тоді, коли почали перебивати йому на руках і ногах кістки. коли панянки отворотили очі свої, — ніщо, схоже на стогін, не вирвалося з уст його, не дрогнулось обличчя його. «

На жаль, обидва брата молодими складають свої голови у військовій м’ясорубці, в цьому сумне схожість їхніх доль. Смерть обох назвали ганебної: загибель Андрія була такою для рідних, а Остапова — для противників, що вели його на ешафот. Все ж для загибель близьких Остапа була славним подвигом, а Андрій пропав ні за гріш. Невідомо, заплакала за нього хоч раз його прекрасна полячка, згадали його добрим словом гусари, заради яких він рубав шаблею співвітчизників.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: