Процес включення учня в систему колективних взаємин складний, неоднозначний, нерідко суперечливий і глибоко індивідуальний. Школярі — майбутні члени колективу, відрізняються один від одного станом здоров’я, зовнішністю, рисами характеру, ступенем товариськості, знаннями, вміннями, багатьма іншими рисами і якостями. Тому вони по-різному входять до системи колективних відносин, викликають неоднакову реакцію з боку товаришів, надають неоднакове вплив на колектив.
Становище особистості в системі колективних відносин багато в чому залежить від її індивідуального соціального досвіду, який визначає характер її суджень, систему ціннісних орієнтації, лінію поведінки. Цей досвід може відповідати, а може й не відповідати судженням, цінностям і традиціям поведінки, які склалися в колективі. Виділяють три найпоширеніші моделі розвитку взаємин між особистістю і колективом. 1) особистість підкоряється колективу (вона може або підкорятися вимогам колективу природно і добровільно, або поступатися йому як зовнішньої перевершує силі, або намагатися і далі зберігати свою незалежність та індивідуальність, підкоряючись колективу лише зовні, формально); 2) особистість і колектив перебувають в оптимальних стосунках; 3) особистість підкоряє собі колектив.
Взаємовідносини особистості з колективом однолітків на різних вікових етапах різні. На першому році навчання вони багато в чому визначаються вчителем через організацію навчальної діяльності дітей. Молодші школярі співпрацюють один з одним, перш за все, як представники певної соціальної спільності — учнів. Характер їх міжособистісних відносин обумовлений в першу чергу впливом вчителя, його оцінкою, затвердженням в класі гуманних цінностей і норм спілкування. Організація під керівництвом педагога позанавчальних цікавих колективних справ допомагає встановити в класі мікроклімат співробітництва. взаємодопомоги, розуміння і дружби. тобто створити певну соціально-культурне середовище для позитивного розвитку особистості.
У середній школі номінальна освіта «клас» стає реальним. У дітей формується почуття «ми — спільність», «ми — колектив», яке виражається в прагненні заявити про себе не тільки в класі, але і в рамках загальношкільної життя. Формується в цьому віці діяльність набуває характеру розвиненого співробітництва на основі самостійної постановки мети, вироблення плану, загального передбачення результатів. Взаємини підлітків стають більш виборчими з’являються стійкі дружні об’єднання. Метою взаємодії стає бажання бути й діяти разом, вносити особистий вклад у досягнення загального результату.
Враховуючи особливості підлітка (прагнення до соціальної спільності, єднання з однолітками, поєднане з незалежністю), педагог переважно займає позицію непрямого впливу на характер колективних зв’язків і відносин, спонукаючи школярів проявляти ініціативу і творчість. Чим більше задіяні у спільній діяльності особисто значущі мотиви дітей, тим цікавіше для них вона стає. Організовуючи микроколлективы за інтересами, учитель залучає учнів до занять в гуртках, секціях, загальношкільних заходах.
Особливістю взаємин учнів старших класів є прагнення до «трансляції» значущих індивідуальних якостей одноліткам і готовність групи інтегрувати індивідуальні прояви однокласників для успішної реалізації групової діяльності. Старшим підліткам властиві яскраво виражена орієнтація на майбутнє життя, професію, розширена сфера соціальних контактів, досить високий рівень розвитку самосвідомості. Враховуючи ці особливості, педагог створює умови для широкого і багатогранного прояви самостійності, самоорганізації, ініціативності класного колективу. У такому колективі неповторна особистість підлітка розкривається в обстановці творчої самореалізації.
Таким чином, протягом шкільного віку дитячий колектив під керівництвом педагога стає соціокультурним утворенням з розвинутою системою соціальних зв’язків і об’єднанням дітей, які прагнуть до загальним цілям, співпраці, досягнення значущих результатів.
Характеризуючи особливості дитячого колективу на різних вікових етапах, можна виділити деякі загальні моменти, пов’язані з входженням особистості в соціум. Цей процес, на думку А. В. Петровського, включає в себе декілька фаз.
1. Адаптація особистості в колективі передбачає активне засвоєння нею діють у даній спільності норм і оволодіння відповідними формами і засобами діяльності.
2. Індивідуалізація особистості в колективі породжується протиріччям між досягнутою нею адаптованістю в колективі і незадоволеною потребою в максимальної персоналізації.
3. Інтеграція особистості в колективі проявляється в тому, що колектив приймає особу, оцінює її індивідуальні особливості. Особистість у свою чергу встановлює відносини співробітництва з членами колективу. В цей період вона має можливість найбільш повно проявити свою індивідуальність і творчий внесок в колективну діяльність.
Свою позитивну роль у розвитку особистості колектив повною мірою виявляє за умови успішного проходження суб’єктом усіх фаз, що обумовлює розвиток суспільної спрямованості та формування суб’єктної позиції особистості в спілкуванні та співпраці з іншими людьми.