Духовні відносини між матір’ю і сином – ось проблема, над якою розмірковує А. Геласімов.
Дане питання автор розкриває на конкретному життєвому прикладі. А Геласімов, співчуваючи своєму героєві, розповідає про те, як одного разу в юності той зустрів у Москві матір і сестричку і не знайшов потрібних слів і правильних дій по відношенню до самим близьким людям. І тільки в кінці оповідання автор з радістю говорить, що хлопець, вже спустившись у метро, раптом усвідомив, кого він зараз не зрозумів і образив, з ким розірвав духовну ланцюжок…
Авторська позиція чітко виражена: мати – це єдина істота, у якого ми завжди в боргу, це людина, якого ми повинні не тільки любити і поважати, але і розуміти. Ось тоді стосунки між членами сім’ї будуть приносити всім радість.
Я поділяю позицію А. Геласімова: духовна спорідненість між матір’ю і дітьми має зберігатися від народження дитини і до тієї трагічної хвилини, коли дорослий син або дочка… кинуть жменю землі на могилу самого дорогого і близької людини.
У мого земляка Євгена Карпова є дуже сильний розповідь “Мене звуть Іваном”, в якому розповідається про те, як син зрадив мати, розірвав ту незримо існуючу ланцюжок, що зв’язує дитину з матір’ю. Осліпнувши на війні, герой не повернувся до людини, який його породив, виростив і чекав. Несподівана зустріч у поїзді, коли Семен кричить в обличчя яка дізналася його по голосу матері інше ім’я, робить свою справу. Зрада сина, гіркота і образа зупиняють серце люблячої матері…
Зовсім по-іншому постає переді мною герой оповідання Ірини Курамшиної “Синівський обов’язок”, який віддає своєї матері власну нирку. Віддає, не задумуючись про те, що та, здається, і не заслуговує такої жертви: поганий була матір’ю. Максим, не думаючи довго, приймає рішення: Рена – його мати, і її треба рятувати!
Ось воно, духовна спорідненість між самими близькими людьми, яке пов’язує їх від народження до смерті.