«Візантія: історія зниклої імперії» — рецензія на книгу Джонатана Харріса


«Візантія: історія зниклої імперії» — рецензія на книгу Джонатана ХаррісаЯ тримаю в руках книгу британського історика Джонатана Харріса «Візантія: історія зниклої імперії». Це розповідь про тисячі років слави і завоювань, поразок і втрат, розвитку людської думки, становлення православної релігії; тривалий і захоплюючу подорож по історичному шляху однієї з найбільших імперій, спадкоємиці Риму і Греції, берегині традицій античності і творці нових.

У своїй книзі Харріс розповідає нам про те, як виникла Візантійська імперія, як вона переживала свій занепад і загибель, що залишила людству. Його праця не тільки допомагає читачеві поповнити базу знань з історії, але й допомагає краще зрозуміти процеси розвитку політики, дипломатії і релігії. Давайте заглянемо на сторінки цієї захоплюючої книги, щоб дізнатися про неї більше.

Візантія – імперія парадоксів. Колись Константинополь надавав величезний вплив на розвиток європейської культури, цей могутній місто зіграв вирішальну роль у становленні східних слов’ян, мешканців Балканського півострова та багатьох інших народів. Він став колискою православного християнства, і саме завдяки впливу візантійців князь Володимир хрестив Русь. Константинополь, а нині столиця Туреччини Стамбул, був серцем Візантійської імперії, чиї землі в більшій частині були розташовані в Азії та Африці.

Ми рідко згадуємо, що мусульманська смаглява Туреччина нині лежить на землі, де зародилися барвисті і яскраві традиції православ’я. Саме тут були «придумані» ікони, тут була створена ідея візуального втілення величі Бога в прекрасних храмів, прикрашених фресками, розписом, багатими візерунками й блискучими банями.

Коли київський князь Володимир думав, яку релігію та конфесію вибрати, краса візантійських храмів зіграла вирішальну роль. Крім того, що Візантія була сильним союзником, на посланців князя справили незабутнє враження чудові служби Константинополя. Гостям з Русі здавалося, ніби вони потрапили в рай. Багатство і урочистість релігійних відправлень були «візитною карткою» Візантії – настільки шикарним убранням Бога не могли похвалитися інші християнські «конкуренти».

Оточені войовничими арабськими племенами, тіснили сильними супротивниками-сирійцями, а пізніше – турками, візантійці зуміли протриматися в нескінченну облогу тисячу років. Тисячу років вони відбивали атаки ворогів і оберігали свій священний місто, ласий для всіх сусідів. Той, хто володів Константинополем, міг контролювати всі довколишні землі – тому дістати його завжди були охочі.

Як ми знаємо, неприступна фортеця впала перед турками. Але проблема не в тому, чому вона впала, а в тому, як вона змогла встояти так довго. Це і є головне питання, відповідь на який автор шукає протягом всього свого дослідження.

Приємно, що книга написана досить доступно і розрахована на широкий коло читачів. Вона буде цікава не тільки людям, чия професія пов’язана з історією, але і тим, хто бажає розширити свій кругозір. Це не «нудний» підручник історії, але в той же час і не спрощене до примітивізму чтиво – це серйозна наукова праця, поданий у легкій формі.

У книзі «Візантія» приділяється багато уваги релігії як політичного і управлінського важелю. Варто звернути увагу на повну неупередженість автора, адже зазвичай у розмовах про релігію ми стикаємося або з захопленістю її послідовників, або з запереченням атеїстів. Джонатан Харріс не дає ніяких оцінок – він скрупульозно розглядає розвиток православ’я в комплексі з історією, політикою, культурою і наукою.

Автор з повагою ставиться до християнства як невід’ємної частини життя візантійців, але не забуває розповісти і про його протилежній стороні – непорозумінь, суперечок і безкінечним суперечкам із-за різночитань Біблії.

У зв’язку з цим хочеться згадати один момент, що перегукується з уривком з «Мандрів Гуллівера» Джонатана Свіфта. Пам’ятайте про непримиренному протистоянні двох ворогуючих ліліпутських імперій, те, що сталося на ґрунті, здавалося б, незначних розбіжностей у поглядах між остроконечниками і тупоконечниками? Вони ніяк не могли вирішити, з якого боку краще розбивати яйця – з гострою або з тупою. Це привело до повстань і війн.

Джонатан Свіфт таким чином ілюстрував протистояння між католиками і протестантами за догматичних дрібниць, але, як показує історія, люди взагалі схильні затівати паніку по дурницях.

Так, одним з серйозних релігійних питань у Візантії було визначення сутності Ісуса Христа – був він божеством, рівним Богу-Отцю, або його творінням, а тому менш божественним? Цей нюанс був настільки важливий, що для його вирішення в 325 році навіть зібрали Перший вселенський собор в Нікеї, де були присутні 300 єпископів. Поважне зібрання постановило, що Ісус рівний Богу Отцю. Але цим справа не закінчилася, оскільки у протилежному ідеї було чимало своїх прихильників, а сама версія називалася аріанської по імені священика, який висунув її – Арія.

Більше ста років не могли бідні візантійці прийти до якогось консенсусу в цьому питанні. Вся ця плутанина супроводжувалася посиланнями, низложениями єпископів, імператорськими указами, гоніннями противників тієї когорти, яка виявлялася зверху… Все благополучно закінчилося лише після того, як в 451 році зібрали ще один собор, закріпили на ньому рішення попереднього, здалеку советующий указ і оголосили аріанство як єресь.

Але це було ще не все. Довгий час візантійці не могли визначитися зі своєю позицією щодо ікон. Зародилася саме в Константинополі традиція іконошанування опинилася під ударом, коли з’явилася думка, ніби ікона – це предмет, а поклоніння їй – не більш ніж ідолопоклонство. Тут все було серйозніше і не обійшлося без крові, переворотів і страт. Посилювалася ця ситуація і тим, що деякі візантійські міста періодично переходили в руки мусульман, у яких взагалі не було прийнято зображувати живих істот. Саме звідти дув вітер іконоборства.

Як ви здогадуєтеся, ікони перемогли. Нам, звиклим до візантійського стилю з незмінними ликами святих, сьогодні дивно думати, що коли-то вони були заборонені на законодавчому рівні.

Але релігійні ідеї Візантії – лише мала дещиця того, що вони дали світу. Імперія довгий час була центром новаторства і винаходів у всіх сферах культурної, політичної, технологічної, медичної, наукової, правової. Візантійський флот наводив жах на супротивників «грецьким вогнем» (прототипом гармат) – у ті часи це був грандіозний прорив у військовій справі. Візантійці повністю реформували військову систему, причому робили це кілька разів, в залежності від вимог часу. Вони мали торговельні і політичні зв’язки з Європою, Малою Азією, Індією, Китаєм і багатьма іншими регіонами. У середньовічній Європі Константинополь був самим прекрасним і культурним містом Європи.

І що ж сталося, чому Візантія впала? Можна сказати просто – це було історичною закономірністю, адже всі імперії рано чи пізно згасають. Але які були причини і механізми, які призвели саме до такого занепаду Візантії і саме в цей час? Запитайте у сторінок книги – вона охоче розповість вам усі свої секрети.

«Візантія: історія зниклої імперії» — рецензія на книгу Джонатана Харріса

print

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: