У нетрях півночі Джек Лондон

Далеко за межею останніх, реденьких гайків і чахлою порослі чагарнику, в самому серці Безплідної Землі, куди суворий північ, як прийнято думати, не допускає нічого живого, після довгого і важкого шляху раптом відкриваються оку величезні ліси і широкі, веселі простори. Але люди тільки тепер дізнаються про це. Дослідникам траплялося проникати туди, але досі жоден з них не повернувся, щоб повідати про них світові.

Безплідна Земля. Вона і справді безплідна, ця сумна арктична рівнина, заполярна пустеля, похмура і неласкава батьківщина мускусного бика і худого тундрового вовка. Такий і представилася вона Евері Ван-Бранту: жодного деревця, нічого приємного погляд, тільки мохи та лишайники – словом, неприваблива картина. Такою принаймні вона залишалася до тих пір, поки він не досяг простору, позначеного на карті білою плямою, де несподівано побачив розкішні хвойні ліси і зустрів селища невідомих ескімоських племен. Був у нього задум (з розрахунком на славу) порушити одноманітність цих білих плям на карті і испещрить їх позначеннями гірських ланцюгів, низин, водних басейнів, звивистими лініями річок; тому він особливо радів несподівано відкрилася можливості нанести на карту великий лісовий пояс і тубільні поселення.

Евері Ван-Брант, або, називаючи його повним титулом, професор геологічного інституту Е. Ван-Брант, був помічником начальника експедиції і начальником окремого загону; цей загін він повів обходом миль на п’ятсот вгору по надходженню Телона і тепер на чолі його входив в одне з таких невідомих поселень. За ним йшли вісім осіб; двоє з них були канадські французи-провідники, інші – рослі індіанці племені крі з Манітоба-Вей. Він один був чистокровним англосаксів, і кров, енергійно пульсуюча в його жилах, понуждала його слідувати традиціям предків. Клайв і Гастінгс, Дрейк і Релей, Генгист і Горса незримо йшли разом з ним. Першим зі своїх співвітчизників він увійде в це самотнє північне селище; при цій думці його охопило радість, і супутники помітили, що втома його раптом пройшла і він несвідомо прискорив крок.

Жителі селища строкатою юрбою висипали назустріч: чоловіки йшли попереду, загрозливо стискаючи в руках луки і списи, жінки і діти боязко збилися в купку ззаду. Ван-Брант підняв праву руку в знак мирних намірів – знак, зрозумілий всім народам землі, і ескімоси відповіли йому таким же мирним привітанням. Але тут раптом, до його досади, з натовпу вибіг якийсь одягнені в звірині шкури чоловік і простягнув йому руку зі звичним вигуком: “Хелло!”. У нього була густа борода, бронзовий загар покривав його щоки й лоб, але Ван-Брант відразу визнав у ньому людину своєї раси.

– Хто ви? – запитав він, потискуючи простягнуту руку. – Андре?

– Хто це – Андре? – перепитав той.

Ван-Брант пильніше вдивився в нього.

– Чорт візьми! Ви тут, видно, чимало прожили.

– П’ять років, – відповів бородатий, і в очах його промайнув вогник гордості. – Але підемо поговоримо, нехай вони розташовуються по сусідству, додав він, перехопивши погляд, кинутий Ван-Брантом на його супутників. Старий Тантлач подбає про них. Йдемо ж.

Він рушив вперед швидким кроком, і Ван-Брант пішов за ним через все село. В безладді, там, де дозволяла нерівна місцевість, були розкидані чуми, криті лосиними шкурами…. Ван-Брант окинув їх досвідченим поглядом і зробив підрахунок.

– Двісті чоловік, не рахуючи малолітніх, – оголосив він.

Бородатий мовчки кивнув головою.

– Приблизно так. А я живу ось тут, на відльоті; тут, розумієте, більш відокремлено. Сідайте. Я охоче співаємо разом з вами, коли ваші люди щось приготують. Я забув смак чаю. П’ять років не пив, не пам’ятаю, як він пахне. Тютюн є у вас? А! Спасибі! І трубка знайдеться? От славно! Тепер би сірник – і подивимося, чи втратило це зілля свою принадність?

Він чиркнув сірником, з бережливої обережністю лісового жителя охороняючи її слабкий вогник, точно цей вогник був єдиний на всьому світі, і зробив першу затяжку. Деякий час він зосереджено затримував у себе дим, потім повільно, як би смакуючи, випустив його крізь витягнуті губи. Вираз його обличчя пом’якшало, погляд став мрійливо-туманним. Він відкинувся назад, зітхнув грудьми, блаженно, з глибокою насолодою і промовив:

– Здорово! Прекрасна річ!

Ван-Брант співчутливо усміхнувся.

– Так ви кажете – п’ять років?

– П’ять років. – Він знову зітхнув. – Людина – істота цікаве, і тому вам, зрозуміло, хотілося б знати, як це вийшло, – положення і правда досить-таки дивне. Але розповідати, по суті, нічого. Я відправився з Едмонтона пополювати на мускусного бика, і мене спіткали невдачі, так само як Пайка і багатьох інших; мої супутники загинули, я втратив всі свої припаси. Голод, нестатки – звичайна історія, я з гріхом навпіл уцілів та ось трохи не на колінах приповз до цього Тантлачу.

– П’ять років, – тихо промовив Ван-Брант, як би розуміючи, що було п’ять років тому.

– П’ять років минуло в лютому. Я переправився через Велике Невільниче озеро на початку травня.

– Так ви – Ферфакс? – перебив його Ван-Брант.

Той кивнув ствердно.

– Стривайте. Джон, якщо не помиляюся, Джон Ферфакс?

– Звідки ви знаєте? – ліниво запитав Ферфакс, поглинений тим, що пускав догори кільця диму.

– Газети були повні повідомлень про вас. Преванш.

– Преванш! – Ферфакс раптом пожвавився і сіл. – Він пропав десь в Туманних Горах.

– Так, але він вибрався звідти і врятувався.

Ферфакс знову відкинувся на спину, продовжуючи пускати кільця.

– Радий чути, сказав він задумливо. – Преванш – молодець хлопець, хоч і з заскоками. Значить, він вибрався? Так, так, я радий.

П’ять років. Думка Ван-Бранта все поверталася до цих слів, і звідкись із глибини пам’яті раптом спливло перед ним особа Емілі Саутвэйт. П’ять років. Косяк диких гусей з криком пролетіла над головою, але, помітивши чуми і людей, швидко повернув на північ, назустріч тлеющему сонця. Ван-Брант скоро втратив їх з виду. Він вийняв годинник. Була година ночі. Тянувшиеся на північ хмари полум’яніли кривавими відблисками, і темно-червоні промені, проникаючи в лісову гущавину, осявали її зловісним світлом. Повітря був спокійний і нерухомий, жодна голка на сосні не ворушилася, і найменший шерех розлігся навкруги чітко і ясно, як звук ріжка. Індіанці і французи-провідники піддалися чарам цієї тиші і перемовлялися між собою стиха; навіть кухар і той мимоволі намагався поменше гриміти сковородою і казанком. Де-то плакала дитина, а з глибини лісу доносився голос жінки і, як тонка срібна струна, дзвенів у поховальному наспів:

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: