Коли Маленький принц із казки Екзюпері жив на астероїді В-612, він щодня виконував багато серйозної та важливої роботи: висапував баобаби, що проростали, прочищав вулкани, щоб вони горіли рівно і тихо, поливав джерельною водою красуню-троянду. Але було в нього ще одне улюблене заняття — милуватися заходом сонця. Король, честолюбець, п’яниця, і ділок, яких зустрів Маленький принц на інших планетах, поставилися б до такого заняття з презирством, вважаючи його непотрібним. Однак герой Екзюпері вважав інакше, і ми згодні з ним.
Що робить захід прекрасним? Напевно, не тільки те, що дозволяє спостерігати картини надзвичайної краси. Час — ось що ще важливо! Ми спостерігаємо захід у кінці дня. Яким був день? Приніс він нам радість чи печаль? Ми самі зробили добру справу на благо інших або, навпаки, зробили дурний вчинок, засмутили когось? Такі думки не приходять вранці: він для надій, планів. День проходить у турботах, зайнятий справами. Коли сонце заходить за обрій, підводять підсумки. Це час роздумів про життя, про красу і вічність природи, про наше місце в ній. Недарма цей час доби тісно пов’язаний з тим настроєм душі, що надихало поетів і художників. Ліричними поемами називають волзькі картини В. Левітана. На багатьох з них відтворені момент, коли відблиски сонця фарбують небо і тиху гладь води («Вечір. Золотий плесо»), будівлі монастиря та їх відображення у воді («Вечірній дзвін»), багряні осіннє листя («Літній вечір»).
Влітку в Слов’яногорську я побачила картини Левітана наяву, наче вони ожили. Околиці Слав’яногорська недарма називають українською Швейцарією. Дивно красиві місця! Вечорами ми сиділи на ганку будинку і милувалися заходом. Внизу, над річкою, вже темно, а вище на зеленому тлі лісу яскравими білими плямами виділяються крейдяні скелі, стіни собору, церкви, дзвіниці. Виблискують у променях призахідного сонця золоті куполи, а синя баня дзвіниці, здається, тягнеться до неба. Слухаєш дзвін пливе над містом, лісом, річкою, і думаєш.