Твір за романом Достоєвського “Ідіот”

В кінці 60-х – початку 70-х років відбувається кристалізація суперечностей у світогляді і творчості Достоєвського. Посилюється ворожість до ідей матеріалізму, до революційного руху і одночасно ненависть до деградуючому дворянству і капіталістичного світу. У нових творах письменника центральне місце займає показ кризи буржуазного індивідуалістичного свідомості, загального розкладання, відчуження і роздвоєності, свавілля особистості. Разом з тим Достоєвський як і раніше не залишає мрії про гармонійну, цілісному людину, про красу, яка покликана врятувати світ. Весь цей складний комплекс ідей відбилася в романі “Ідіот”.

У романі “Ідіот” (1868) два головних дійових особи – князь Мишкін і Настасья Пилипівна. З Мишкіним пов’язана постійно володіла Достоєвським проблема зображення в літературі “позитивно-прекрасної людини”, який намагається врятувати світ. Літературними аналогіями при зображенні Мишкіна для письменника були Дон-Кіхот, Піквік, що протистоять навколишнього їхньому середовищі як носії простого, природного свідомості.

Князь Мишкін – лагідний, совісний, наївний і мудрий одночасно – проходить через всі складні конфлікти роману. Переконаний, що співчуття може переродити будь-якої людини, а в кінцевому рахунку і людство, він прагне всім допомогти, хоче стати потрібним і корисним для кожного, хто зустрічається на його шляху. Його несподівана поява в цьому світі хижаків, готових пожерти один одного за багатство, за володіння жіночою красою, в суспільстві фінансистів, ділків, дрібних і великих чиновників схоже на легендарне поява Христа. Мишкін настільки незвичайний, настільки хороший і ідеальний порівняно з навколишніми, що він здається ідіотом (звідси й назва роману).

Серце Мишкіна відкрито людям, але він так і не може нікого врятувати, нікому допомогти – ні Настасьї Пилипівни, ні Рогожину. І сам він не в змозі зробити вибір між двома люблячими його жінками. Глибоке співчуття до Настасьї Пилипівни у героя роману настільки ж сильно, як і його любов до Аглае. В цьому і полягає трагічна вина Мишкіна: життя наполегливо змушує його зробити вибір, який для нього виявляється неможливим. Парадоксальне поєднання сили і слабкості героя, духовної сили і в той же час неможливість виправити недосконалість світу відображено в його імені та прізвища: Лев Мишкін.

Герой роману з його початкової добротою, моральною чистотою і благородством – одне з найбільш яскравих втілень ідеалу. “природної людини” в літературі. І те, що Мишкін виховувався в Швейцарії і саме звідти приїжджає в Росію, має… було додатково нагадати читачам про Руссо і його ідеї. Зіткнення “природної людини”, готового, як Христос, взяти на себе всі гріхи людства, і реальної жорстокої дійсності утворює контраст, який є трагічним в силу його нерозв’язності. Мишкіну не дано перемогти пануючі в світі егоїстичні пристрасті, людську роз’єднаність. У цьому світі не може знайти місця і Настасья Пилипівна – горда, благородна і страждаюча жінка, наділена чудовою красою. “З такою красою можна світ перевернути”,- сказано про неї в романі. В дійсності її краса стає лише предметом мерзенного торгу. Цей світ виявляється ворожим всього прекрасного і благородного.

У Настасьї Пилипівни також поєднуються риси трагедії соціальної та особистісної трагедії. Звичайно, вона є жертвою розбещеного і цинічного суспільства, дійсності, що спотворює і деформуючої людську особистість. Але є в ній і щось демонічне (“інфернальне”). Образ фатальної жінки, яка губить і себе, і всіх, обпалених любов’ю до неї, взагалі займав велике місце у творчості Достоєвського. Бажаючи помститися своїм кривдникам, Настасья Пилипівна користується засобами, прийнятими в цьому ж суспільстві, її погубившем: інтригами, хитрою ощадливістю. Все це сполучається з великим душевним надривом і самокатуванням. Вона болісно гостро переживає своє падіння, з жорстокістю мучить інших, але з не меншою силою і сама мучиться, буквально розриваючись між Мишкіним і Рогожиним, іншими словами, між добром і злом, світлом і темрявою, “раєм” і “пеклом”. Тут дають себе знати і мотиви жертовності, і прагнення принизити себе, утвердитися в думці про власну гріховність, в тому, що вона “рогожинская”.

Ідейно-художня структура “Ідіота” виявилася внутрішньо суперечливою. Поява в романі “антинигилистических” сцен було неорганічно і штучно. Це обставина спеціально відзначав Салтиков-Щедрін у рецензії на роман.

* “По глибині задуму,- писав він,- по широті завдань морального світу… цей письменник стоїть у нас зовсім осібно. Він не тільки визнає законність тих інтересів, які хвилюють сучасне суспільство, але навіть йде далі, вступає в область передбачень і передчуттів, які становлять мету не безпосередніх, а віддалених шукань людства… І що ж? Незважаючи на променистість подібної задачі, що поглинає в собі всі перехідні форми прогресу, р. Достоєвський, нітрохи не соромлячись, тут же сам підриває свою справу, виставляючи в ганебному вигляді людей, яких зусиль цілком звернені в ту саму сторону, в яку, мабуть, спрямовується заветнейшая думку автора”.

print
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: