Моя бабуся — дивно добрий і чуйний чоловік. Незважаючи на свій вік, вона легко рухається, заразливо сміється.
Здається, великий російський письменник Л. Н. Толстой сказав, що очі — це дзеркало душі людини. Як це правильно!
Очі часто «видають» людей, які брешуть, у яких зле серце. Але це — тема іншого твору.
Очі моєї бабусі незвичайні. Що в них особливого? Вони невеликі, блакитні. Незвичайність полягає в тому, що вони молоді. Вони завзято блищать, коли бабуся весела. І блиск їх не гасне, коли вона засмучується. Значить, і душа у бабусі молода. А це дано не кожній людині. Наприклад, моя сусідка, мабуть, бабусина ровесниця, дивиться похмуро і недоброзичливо. Очі в неї бляклі, колір їх визначити неможливо. Ось так само змарніла і її душа. А шкода! Я думаю, кожна людина повинна намагатися, як можна довше залишатися молодим. Якщо це неможливо фізично, то залишатися молодим в душі — в його владі. Старіння — це вмирання, а життя — Божий дар, який потрібно цінувати. Ми повинні радіти життю.
Моя бабуся живе в селі. У неї є невеличке господарство: город, кози, кури і собачка Жучка. Все це вимагає турботи і догляду. Моя бабуся дуже працьовита. Яхочу підкреслити ще одну деталь у її зовнішності. Руки. Вони постаріли і зморщилися від постійної роботи. Однак вони сильні і вмілі. Ними бабуся не тільки всіх нагодує. Вона і шкарпетки вовняні зв’яже, і чистоту в будинку наведе, і Жучку свою приголубить.
Мені дуже подобається ім’я моєї бабусі — Анастасія. У перекладі з грецької воно означає: «непосида». Як все-таки дивно підходять людям їхні імена!
Коли в мене народиться донька, я назву її ім’ям Анастасія.