Твір “Хто винен”

Роман, над яким Герцен працював 6 років, був випущений окремим виданням у 1847 р. як додаток до журналу “Современник”. Багато в чому він пов’язаний з принципами “натуральної школи”. Для романа характерні антикріпосницька проблематика, гостра постановка ряду злободенних питань (положення жінки в сім’ї, формування різночинної інтелігенції), широкий показ соціального середовища та її впливу на життя головних дійових осіб твору і т. д.

Роман “Хто винен?” – суворий вирок всій самодержавно-кріпосницькій системі, що спотворює і спотворює свідомість і життя людей. Письменник послідовно дотримується принципу соціальної обумовленості (детермінованості) персонажів, тому так важливі для нього докладні біографії героїв. З їх допомогою він отримує можливість наочно розкрити вкрай несприятливий вплив деспотизму на людину. І навіть поміщики Негровы, за словами Бєлінського, відштовхуючі від себе ницістю почуттів і гидотою вчинків, подаються автором як жертви тієї середи, яка їх сформувала і в якій вони живуть.

Ще більшою мірою така концепція особистості проявляється у зображенні тих героїв роману, які користуються безсумнівним співчуттям Герцена. Це насамперед Любонька, незаконна дочка крепостника Негрова, мрійлива і глибоко відчуває дівчина, наділена неабияким і оригінальним розумом, великою внутрішньою силою, пристрасно рветься до іншої, осмисленого життя. Це вчитель Круциферский, який став її чоловіком, захоплений романтик і ідеаліст, шанувальник поезії Жуковського, разночинец, не зумівши впоратися з суворими життєвими і психологічними випробуваннями, що випали йому на долю, пасивно примирившийся з життям, безпорадний і покірний. Це, нарешті, головний герой роману – Володимир Бельтов, постійно відчуває свою неприкаяність, непотрібність в задушливих умовах самодержавно-поміщицької Росії.

Бельтов, який увійшов в життя у суворі 30-ті роки, після поразки повстання декабристів, пройшов складний шлях ідейних шукань, витративши кращі сили свого неабиякого розуму, чистоту душевних спонукань на безуспішну боротьбу з потворними формами суспільних відносин. У цій боротьбі він, свідомий в собі “страшне багатство сил”, вихований на передових ідеях просвітницької філософії, знайомий з вченням утопічного соціалізму, що був у курсі сучасних йому політичних рухів Європи, стає “розумною непотрібністю”. Спроби застосувати свої сили у канцелярії, то в медицині, то в мистецтві виявляються марними. Підсумок – гірке розчарування: “Я, точно герой наших народних казок, ходив по всіх распутьям і кричав: “Є чи в полі живий-людина?” Але живий чоловік не реагував… моє лихо… а один в полі не воїн… Я і пішов з поля…”

Важливо, однак, відзначити, що на відміну від своїх літературних попередників, Бельтов усвідомлює повну несумісність його ідеалів з життєвим укладом того суспільства, яке його самого сприймає як явище чуже і… небезпечна: “Він не міг увійти в їхні інтереси, і вони – його, і вони його ненавиділи, зрозумівши почуттям, що Бельтов – протест, якесь викриття їх життя, якесь заперечення на весь порядок її”. Цей ідейний антагонізм зумовлює розвиток сюжету роману: невдачі Бельтова на громадському терені і невдачі його в особистому житті.

Всю провину за неспроможність Бельтова, його невміння знайти, хоч якесь застосування своїм дійсно незаурядны силам Герцен покладає тільки на чиновницько-кріпосницьке суспільство, искалечившее його життя – так само, як була покалічений життя чоловіка і дружини Круциферских. Письменникові явно близький Бельтов. У ньому він бачить риси свого покоління, приреченого миколаївської реакцією на неробство. Він навіть наділяє його деякими автобіографічними рисами. Герцен прагне насамперед не звинуватити, а виправдати свого героя.

Показово, що при всій ідейної близькості Бєлінського і Герцена критик, надзвичайно високо оцінив роман, все ж вступив з письменником в полеміку. Бєлінський вже пред’являє до дворянським героям тіна Бельтова більш суворі вимоги. Для нього стає зрозумілим не тільки вина суспільного устрою в трагедії дійових осіб роману (в цьому і полягає сенс назви твору), але і обмеженість самого Бельтова, “засудженого нудитися жаждою діяльності і журбою бездіяльності”: “Ми гадаємо,- писав Бєлінський,- що… автор міг би ще вказати злегка і на натуру свого героя, анітрохи не практичну і, крім виховання, порядно зіпсовану ще й багатством” [10, 321]. Бєлінський не погоджувався з деякою ідеалізацією Бельтова, прагненням письменника представити його “какою-те вищу, гениальною натурою, для діяльності якої дійсність не представляє гідного майбутнього…” [10, 322]. І соціально, і психологічно критику-демократу був ближче разночинец Круциферский, але його-то Герцен зобразив абсолютно безпорадним і жалюгідним, жертвою часу і обставин. Круциферский, пасивно примирившийся з життям, явно програвав у порівнянні з Бельтовым.

Спір про героя часу, про роль “зайвих людей” з дворян у громадському русі та літератури буде продовжений в кінці 50-х років, але деякі передумови майбутнього зіткнення між Добролюбовим і Герценом можна помітити вже у статті Бєлінського “Погляд на російську літературу 1847 року”. Добролюбов у статті “Що таке обломовщина?” (1859), написаної вже в період першої революційної ситуації, називав Бельтова “гуманнейшим” в галереї “зайвих людей”, зараховував його до людей з “прагненнями дійсно високими і благородними”. У той же час він різко критикував його, і йому подібних за те, що всі вони, виявившись неспроможними перед силою ворожого середовища, не могли уявити собі близької можливості страшної, смертельної боротьби з обставинами, які їх тиснули”.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: