Бути справжнім вчителем — це талант. Адже вчитель повинен вміти передати свій досвід, свої знання дітям. Напевно, кожному педагогу хочеться, щоб саме його учень в майбутньому домігся успіху. І, звичайно ж, приємно, коли саме так і відбувається.
Автор ставить проблему відносин між людьми, в даному тексті — між вчителем і учнями.
Чому одного вчителя діти люблять і приймають, а іншого-просто ненавидять? Я думаю, що ця проблема близька кожному школяреві і кожному вчителю. Взагалі, можна по-різному відповісти на це питання. Але, мені здається, все пояснюється відмінністю характерів. Не буває абсолютно однакових людей. Тому те, що подобається одним, не завжди готові прийняти інші.
По-моєму, треба погодитися з тим, що діти не завжди мають рацію в оцінці своїх вчителів. Чому-не знаю. Може бути, тому, що учні самі не знають, чого хочуть (в цьому випадку винні діти), а, може, проблема, дійсно, у вчителя. Ясно одне — розуміння відбувається через багато років.
Про це і говорить Ф. Іскандер. Автор вважає, що вони не прийняли нову вчительку із-за того, що вважали її «чужий», не близькою їм. Лише через кілька років він зрозумів, що діти були не праві, а найголовніше — чому.
Пам’ятаєте твір Ст. Распутіна «Уроки французького». Лідія Михайлівна, вчителька французької мови, вирішила допомогти хлопчика, хворого недокрів’ям. Щоб дати хлопцеві шанс мати гроші, вона придумує гру в «замеряшки». Директор школи вважав гру з учнем злочином. Жінка їде до себе на Кубань, але вона ні в чому не звинувачує хлопчика і не забуває про нього.
На жаль, є й інші ситуації. Учні ніяк не можуть знайти спільну мову з вчителями. По телевізору показували документальний фільм про те, як хлопчик зарізав вчителя фізики ножем. Приводом послужила двійка, поставлена останнім.
Отже, я згоден з Ф. Іскандером в тому, що «любов до першій вчительці» (мені здається, не обов’язково до першої) «так само необхідна й природна, як і перша любов». Без цього не можна. Інакше учень і вчитель будуть намагатися «з’їсти» один одного, а з цього нічого доброго не вийде.