У дні мого дитинства футбол був дуже популярний. Ми, хлопчаки, просто вболівали футболом. Та й не тільки хлопчаки. Кожну вільну хвилину ми прагнули присвятити улюбленій грі. У ті роки мало було спеціально обладнаних спортивних майданчиків. Футбольні матчі влаштовувалися на будь-якому відповідному для гри місці.
Один такий матч я пам’ятаю до цих пір. Це була гра, яка принесла мені славу кращого воротаря. Як правило, грали ми більше восени, тому що влітку роз’їжджалися хто куди. В цю осінь ми грали як ніколи багато. За школою у нас був великий пустир. Його ми пристосували під футбольне поле. І щодня після уроків збиралися там, щоб влаштувати змагання з футболу. Якось само собою вийшло, що про нашу команду дізналися всі хлопці з сусідніх дворів. І до нас на пустир стали приходити одна команда за інший.
Поступово визначилися дві найсильніші дворові команди. Однією з них була наша. Матч, про який я хочу розповісти, був вирішальним. Він повинен був визначити, яка команда стане найсильнішою. Після уроків ми зібралися на пустирі. День був теплий, але похмурий. З дерев майже зовсім облетіло листя. Власними ранцями ми позначили ворота. Гра почалася.
Вона йшла з перемінним успіхом. Спочатку нам вдалося вразити ворота суперників. Але в один момент я відволікся на Петю, який завжди під час ігор подавав… улетевшие м’ячі (він стояв у мене за спиною і коментував гру). На такий коментар я відволікся. В результаті м’яч опинився у нас в воротах.
І ось настала вирішальна хвилина. Вболівальники, які розташувалися на кинутих на пустирі щитах, були в напрузі. За нас приходив хворіти навіть дядько Саша. Він жив у сусідньому з нами будинком і часто бував на наших матчах, допомагав нам вибудовувати стратегію гри, тому що добре знав особливості футболу. Ось і тепер він сидів серед дівчат і хлопців з нашого двору. Він був так захоплений грою, що готовий був скочити і відібрати м’яч, який вів нападник супротивника прямо до мене у ворота.
Я приготувався зловити м’яч. Пропустити його було не можна. Я навіть забув про розбите коліно, яке мені перев’язав дядько Саша. В ту хвилину я не відчував болю. Зігнувшись, я стояв на воротах весь в очікуванні останнього удару, коли м’яч з силою полетить до мене. Я розрахував кожен свій рух і був готовий. І ось удар. М’яч летить прямо в мене. Я хапаю його і раптом помічаю, що це черевик, а м’яч летить слідом трохи вбік, у правий кут. Дещо як приловчившись, я вдарив по м’ячу. Він відлетів убік. Ми виграли! А нападник противника стояв розгублений з босою ногою.