Кожне літо ми з родиною на кілька місяців переїжджаємо жити в село. Шкода, звичайно, їхати з міста, де залишаються всі шкільні товариші, але я ніколи не прошу залишити мене вдома.
Немає нічого прекраснішого сільського життя! Прокидатися зрання, снідати парним молоком з шматком хліба і бігти зі всіх ніг до річки… А там, дивись, дядько Вадим вже рибалить.
Підійдеш тихенько, встанеш за спиною і дивишся. Але як би акуратно не я намагався наблизитися, дядько Вадим завжди обертався і прикладав палець до губ, мовляв: «Не шуми, всю рибу сполохаєш.»
Але я і так майже не дихаю. Заворожено дивлюся на поплавок, чекаю. Годину можу так стояти, а то й більше. Дядько Вадим обертається лише зрідка і посміхається собі у бороду. Він знає, що скоро моє терпіння буде винагороджено.
«Клюе-е-ет»- рветься з грудей, але я тільки сильніше стискаю губи і спостерігаю, подавшись вперед, як дядько Вадим легко і точно робить підсічку, а потім витягує на берег чергового річкового красеня. Найбільше я люблю, коли це виявляється якась дрібна рибка, тому що тоді, звичайно віддають мені.
Думаєте я відношу її додому і згодовую коту-Васькові? Ось ще! На цей випадок у маминому холодильнику знайдеться парочка консервів.
Насправді, я свій приз ховаю в притулок. Це таке місце, про яке ніхто не знає, мій річний курінь для ігор. Кілька років тому я приволік сюди старе корито, яке повинні були відвезти в місто і викинути на смітник. Ось шуму-то було, коли з ранку виявили пропажу. Я, звісно, не зізнався, що сховав його, та ніхто б і не повірив, що я міг його забрати. Але я зміг, бо воно мені було дуже потрібно. Я в нього вчився рибалити! Всі даровані мені рибини плавали у цьому обмеженому просторі, а я приносив їм черв’яків кожен день, щоб вони не померли з голоду. Справжньою вудки у мене не було, але я змайстрував її сам, і, по-моєму, вийшло відмінно!
Кожен день ходжу на свою міні-рибалку в надії стати справжнім рибалкою, таким же. як дядько Вадим. Тільки це великий секрет!