Твір про війну «Доля людини»

Ім’я М. А. Шолохова відомо у всьому світі. Він писав про трагічні долі людей, що потрапили у вир чреватого трагедіями XX століття: в центрі уваги письменника зображення тяжких і страшних подій революції, громадянської війни, колективізації. Не обійшов увагою Шолохов і період Великої Вітчизняної війни, коли людство було поставлено в черговий раз перед обличчям гігантської катастрофи.

Письменника знову цікавить доля людини, знедоленого страшними історичними катаклізмами.

Дія в оповіданні Шолохова «Доля людини» (1956) починається в березні 1946 року, в першу післявоєнну весну. Головний герой оповідання Андрій Соколов нічим не відрізняється від покоління людей, які виграли війну, які пройшли через усі випробування. У нього великі темні руки трудівника. Він погано одягнений, у нього худий речовий мішок. Однак за зовнішньою неприметностью криється велика трагедія: «Бачили ви коли-небудь очі, немов присипані попелом, наповнені такий непереборне смертної тугою, що в них важко дивитися?»

Доля Андрія Соколова — це славна і героїчна доля покоління радянських людей, які пройшли через муки і жахи війни і зберегли людяність і благородство.

Довоєнне життя Андрія Соколова склалася щасливо: він любив свою дружину, дітей, і ця любов розбудила в ньому найкращі почуття.

Але прийшла війна і забрала це щастя. Андрій Соколов пішов на фронт. Поранення, полон, вбивство зрадника, невдалий втечу з полону, знущання фашистів — такі основні віхи фронтової біографії людини на війні. Кожен раз, проходячи через випробування долі, Андрій Соколов залишався справжнім людиною, людиною з великої літери.

Сцена зіткнення з Мюллером — кульмінаційна в цьому оповіданні. Це поєдинок ворогів, своєрідна психологічна дуель, вимагає від героя неймовірного напруження волі і всіх фізичних і душевних сил. З одного боку — озброєний, ситий, самовдоволений і владний фашист, з іншого — беззбройний, безправний, ледве тримається на ногах, позбавлений навіть власного імені військовополонений № 331. Голодний і знесилений, він відмовляється пити за перемогу німецької зброї, а коли все ж погоджується випити «за свою погибель і позбавлення від мук, то не доторкається до хліба: «Захотілося мені їм, проклятим, показати, що хоча я і з голоду пропадаю, але давитися їхньої подачкою не збираюся, що у мене є своє, російської гідність і гордість і що в худобину вони мене не перетворили, як не старалися». Навіть Мюллер не міг не захопитися мужністю та стійкістю російського солдата. До глибини душі зворушили рядки про те, як вмирають з голоду полонені ділили принесені Андрієм хліб і сало.

Звістка про загибель сім’ї, повне самотність — останні, найстрашніші випробування Андрія Соколова. Це повинно було зламати людину, позбавити його сенсу життя. Адже його серце закам’яніло від горя.

Чому ж Андрій усиновив Ванюшку? Його глибоко вразила трагічна доля дитини. Його серце не перестало любити, а душа продовжує відчувати страждання і біль людські. Усиновивши сироту, Андрій Соколов в черговий раз робить подвиг. Він свідомо бере на себе відповідальність за виховання дитини, навіть не маючи постійного притулку.

Це непомітний героїзм, який щодня, щогодини проявляє Андрій Соколов, долаючи свою трагедію і трагедію хлопчика.

«Два осиротілих людини, дві піщинки, закинуті в чужі краї військовим ураган небаченої сили… що чекає їх попереду?» — ставить запитання автор. І сам же на нього відповідає: «Хотілося б думати, що ця російська людина, людина незламної волі, выдюжит і біля батьківського плеча виросте той, який, подорослішавши, зможе все витерпіти, все подолати на своєму шляху, якщо до цього покличе його Батьківщина».

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: