Н. Заболоцький належить до покоління письменників, які вступили в літературу вже після революції. У цьому поета вражає дивовижна відданість творчості, наполеглива робота над вдосконаленням поетичної майстерності, цілеспрямоване розвиток власної концепції. Він критично ставився до своїх творів і до їх підбору, вважаючи, що потрібно писати не окремі вірші, а цілу книгу. Протягом життя поет кілька разів складав чудові збірки.
Заболоцький дуже уважно ставився до живої людської душі. Це привело його до психологічно насиченим сюжетним зарисовками (“Дружина”, “Невдаха”, “кіно”, “Неприваблива дівчинка”, “Стара актриса”. ), до спостережень над тим, як душа і доля відображаються у зовнішності людини (“Про красу людських осіб”, “Портрет”). Для поета велике значення мала краса природи, її вплив на внутрішній світ людини. А також цілий ряд задумів і робіт Заболоцького був пов’язаний з незмінним інтересом до історії та епічної поезії (“Рубрук в Монголії”). Постійно удосконалювалася його поетика, а формулою творчості стала проголошена ним тріада: думка – образ – музика. Підсумовуючи всі ці ознаки, можна сказати, що справедливі критики, називають творчість Заболоцького “поезії думки”.
У творчості поета виразно виділяються три основних періоди, кожен з яких відрізняється один від одного. Рання творчість Заболоцького формувалося під впливом естетики оберіутов, так як він був одним із засновників та ідеологів літературного угруповання ОБЕРИУ. У своїй декларації вони називали себе поетами “голих конкретних фігур, присунених впритул до очей глядача”.
Діапазон ідей лірики Н. А. Заболоцького 20-х років висвітлює, в основному, викриття бездуховності міщанського світу періоду непу, жадібність людей до матеріальних благ, які заважають людині відчувати красу світу. Образи ранніх віршів Заболоцького, що ввійшли в збірник “Стовпці”, відрізняються рельєфністю і несподіванкою мовних образотворчих засобів. У вірші “Весілля” поет сатирично змальовує зграю “м’ясистих баб”, які їдять “густі ласощі”. У “Вечірньому барі” зображена атмосфера пивного льоху, названого пляшковим раєм. Відблиск світла, відбитий у пивному кухлі, трансформується в несподіваний образ – “в келиху плавало вікно”.
В кінці 20-х – початку 30-х років в поезію Заболоцького приходить його головна тема – тема природи. Син агронома, Микола Заболоцький з дитинства бачив у природі жива істота, наділена розумом. І по думці поета, соціалістична революція повинна звільнити від експлуатації не тільки людей, але і тварин. Поет одухотворяє образи тварин, птахів, дерев. Але, восславив мудрість природи, він бачить і її злі, стихійні сили. Людина для нього – вінець природи, “думка її, хиткий розум її”. І все ж людина не цар, а син природи. Тому він повинен не підкорювати природу, а дбайливо вести її від “дикої свободи”, “де від добра невіддільне зло”, світ розуму, гармонії і сонця.
Ці думки звучать і у пізньому вірші Заболоцького “Я не шукаю гармонії в природі…”, і у віршах 30-х років “Все, що було в душі…” і “Вчора, розмірковуючи про смерть…”. У пізній ліриці тема природи набуває класичну стрункість. Світ природи зберігає безліч дивина” (“Вечір на Оці”), але розпізнати їх може далеко не кожен. Осінь у Заболоцького схожа на “молоду царівну у вінці” (“Вересень”), а сам поет подібний до кедрини, расщепленному громами (“Гроза йде”).
Захоплюючись в 30-ті роки вивченням праць Ф. Енгельс і К. Ціолковського, поет розмірковує про філософію взаємовідносин людини і природи. В його натурфилософских віршах починають звучати теми життя і смерті, смерті і безсмертя. Заболоцький впевнений, що людина – це скупчення атомів, а після смерті, в процесі перероджень самої матерії, людина може стати частиною світу природи, тому все живе на землі наділене розумом. Це відображено у вірші “Метаморфози”:
Думка колись була простим квіткою;
Поема ішла повільним биком.
Думки про людське безсмертя, втіленому в процесі перетворення матеріальної оболонки людини в інші форми матерії, що розвивається і в більш пізньому вірші “Заповіт”: “Я не помру, мій друг. Диханням кольорів // Себе я в цьому світі виявлю”.
У ліриці Заболоцького продовжуються традиції Тютчева і Баратинським. У вірші “Гроза” в метафоричній формі показано зв’язок людини і природи, яка дарує світові можливість творити. Як під час грози оновлюється світ, що йде від темряви до світла, так і в процесі творчості в “ночі натхнення” виникає “блискавка думки”, – і народжується слово.
У післявоєнній ліриці поета ставляться проблеми істинною і помилковою краси (вірші “Про красу людських осіб”, “Самотній дуб”, “Неприваблива дівчинка”). Красу душі ми “творимо по мірі наших сил”, вона не “посудина, у якому порожнеча”, а “вогонь, мерехтливий в посудині”.
У філософській ліриці останніх років поет розкриває тему пам’яті і спадкоємності поколінь (“Журавлі”), болем віддається в його віршах тема війни (“Перехожий”, “В березовому гаю…”).
Вторячи Тютчеву, Заболоцький оспівує “останню любов” в однойменному циклі. Але його почуття позбавлене блаженства і повно гіркоти. Поет зізнається, що “сльозами і стихотвореньями” пече “свою гірку, милу…”, то душа його “кричить від болю”, то між ним і його радістю “постає стіна чортополоху”, тому що “їх пісенька проспівана” і “щастя до гробу не буде, мій друг”.
Вірші Заболоцького відрізняються свіжістю художніх образів, глибокою думкою, почуттям і підвищеної музикальністю, що створюється химерними звукописными образами. В образах його творів “золото діброви” та “срібло березняка” (“Підмосковні гаї”), “зелений промінь” морського заходу (“Зелений промінь”), “білий блиск вольтової дуги” (“Гроза йде”). У них звучить заклик: “Відкрийся, думка! Стань музыкою, слово, // Вдар у серця, щоб світ святкував!”