У тексті йдеться про те, що на війні, поруч зі смертю, оголюється суть людини, його “ядро”. Автор розповідає історію Єгора Дрьомова, який під час Курського побоїща горів у танку і дивом залишився живий. Після восьми місяців госпіталів, безлічі пластичних операцій на його обличчя все одно не можна було дивитися без сліз. Проте лейтенант Дрьомов подав прохання повернутися в полк, пояснюючи, що його потворність не перешкодить відновленню боєздатності. Письменника захоплює вчинок бійця. Він вважає це проявом російського характеру.
А. Н. Толстой робить висновок: “Здається, проста людина, а прийде сувора біда, у великому і в малому, і піднімається в ньому велика сила – людська краса”.
Мені близька точка зору автора. Екстремальні обставини дозволяють побачити справжній масштаб особистості.
Пригадується розповідь-епопея М. А. Шолохова… “Доля людини”. Пройшовши через горнило війни (загибель сім’ї, полон, концтабір, втеча, знову табір), Андрій Соколов зберіг в собі Людини. Сама назва оповідання говорить про нарицательноети образу героя. Він є носієм кращих рис російського національного характеру, серед яких мужність, сила духу, “теплота патріотизму”, а ще жертовність, великодушність, гуманність.
Інший, не менш відомий і улюблений літературний персонаж “російським духом” – це ліський Лівша, майстер-віртуоз, золоті руки. Йому притаманні почуття власної гідності, моральна стійкість, скромність, безкорисливість. В самих нелюдських умовах Лівша зберігає живу “человечкину” душу і думає не собі, а про те, як передати співвітчизникам важливий секрет збройового справи.
Таким чином, внутрішня краса людини завжди проявляється у вчинках, а найбільш яскравою стає на тлі життєвих випробувань, в дні “злоби й страждання”.