Художня література так часто вчить нас найголовнішому в житті, вчить ненав’язливо і мудро. Так, розповідь А. П. Чехова піднімає проблеми батьків і дітей, справжньої і несправжньої любові до близьких, готовності до самопожертви, вимогливості і боргу, правильного виховання в сім’ї. Бідність і породжене нею в людині почуття сорому, вміння прощати близьким їхні промахи також показані письменником.
Найважливішим в даному тексті мені видається питання «батьки і діти». Відомо, що різниця інтересів завжди була властива старшому і молодшому поколінням. Нерозуміння, якийсь бар’єр у їх відносинах відзначалися багатьма авторами. Егоїзм дітей — теж нерідке явище. Так, юна Ліза і її брат-офіцер в оповіданні не розуміють, що любити батька — означає жертвувати своїми інтересами заради його спокою. Щоб йому, немічному і старим, не було болісно соромно за нездатність добути грошей на потреби сім’ї, ці молоді люди повинні відмовитися від своїх задоволень: вона — від дорогих занять музикою, від нарядів, він — від служби в чині офіцера. Така любов і є справжня, дієва, жертовна. Наші батьки, з причини своєї безмежної любові, благородства і схильності все і завжди робити на користь улюблених чад, найчастіше відмовляються від допомоги. Так і герой А. П. Чехова, вигукуючи: «Я б не взяв…жертв, бережи мене бог…», точно знає, що вчинить так само. Але саме душевний рух дітей, які прагнуть полегшити долю людей похилого віку, впливає сильніше, окрилює батьків, дає їм сили жити. А ось юні герої розповіді, що відрізняються моральної глухотою, егоїстичним байдужістю, виявилися нездатні на правильні вчинки. Тільки зовнішня ласкавість Лізи, тільки гідну поведінку сина на службі (батько характеризує його як «розумного, чесного і тверезої людини») — ось все, що адресовано цими дітьми своєму батькові. Немає реальної справи, немає істинної любові. Великодушний батько готовий пробачити, виправдати своїх черствих дітей і швидше звинуватити себе в виникнувшому між двома поколіннями нерозуміння. Він називає себе «вузьким і озлобленим людиною», а їх звичайними людьми, не героями, яким можна пробачити багато чого. Він неправий, але як яскраво така ситуація висвічує думка письменника про моральне людському якості — вміння прощати.
А. П. Чехів вчить кожного читача цінувати батьківську любов, відповідати взаємністю на неї, знаходити в собі сили від чогось відмовитися, а що-то, незважаючи на труднощі, зробити заради благополуччя тих, хто дав нам життя. Між рядків розповіді прочитується авторська думка про справедливість батьківських вимог проявляти про них турботу. Турбота необхідна не тільки там, де оселилася бідність, але і в будь-якій сім’ї.
Кожна буква розповідь А. П. Чехова, на мій погляд, дихає справедливістю. Погодившись з авторською позицією, я наведу декілька аргументів на користь однієї найважливішої думки: справжня любов вимагає свого підтвердження справою. По-перше, елементарна вдячність кличе нас у свій черга допомогти тим, хто все життя дозволяв наші проблеми, ніколи не відвертаючись, не рахуючись з труднощами, не зраджуючи нас і не перестаючи любити, незважаючи ні на що. По-друге, залишити без уваги ослаблих літніх людей або проявляти турботу тільки на словах — значить брехати собі, закриваючи очі на біль і потреби найрідніших людей. І нарешті, потрібно встигнути виявити свою любов відчутним справою, щоб за життя батьки змогли порадіти участі, душевній теплоті своїх дітей. Адже як часто приходить каяття, але запізніле!
Не зазнати справжньої любові до батьків — бути порожнім людиною. Діти — найцінніше, що є у батьків, а батьки — найцінніше, що є у дітей, і забувати про це не можна, і чого вчить нас А. П. Чехів.