Твір по повісті Распутіна “Останній строк”

Одним із найвідоміших сучасних російських письменників є Валентин Распутін. Я прочитала багато його творів і вони залучили мене своєю простотою і щирістю. По-моєму, серед визначальних життєвих вражень Распутіна одне з найсильніших було враження від простих сибірських жінок, особливо старух. У них приваблювало багато: спокійна сила характеру і внутрішня гідність, самовідданість у нелегкій сільському працю і здатність розуміти і прощати інших. Така Анна у повісті “Останній строк”.

Ситуація в повісті задається відразу: помирає вісімдесятирічна стара. Як мені здалося, життя, запроваджувана Распутіним в його повістях, завжди береться в момент прориву свого природного перебігу, коли раптом з неминучістю нависає велика біда. Здається, ніби дух смерті витає над распутинскими героями. Практично тільки про смерть думає стара тофамарка з оповідання “Та десять могил у тайзі”. Готова до побачення зі смертю тітка Наталя в повісті “Гроші для Марії”. Помирає на руках у друзів юний Льошка (“Я забув запитати у Льошки…”). Випадково гине від старої міни хлопчисько (“Там, на краю яру”).

Ганна ж у повісті “Останній строк” не боїться померти, вона готова до цього останнього кроку, бо вже втомилася, відчуває, що “изжилась до самого денця, википіла до останньої крапельки”. Вся життя бігом, на ногах, в праці, турботах: діти, дім, город, поле, колгосп… І ось настав час, коли сил зовсім не залишилося, хіба що попрощатися з дітьми. Ганна не уявляла собі, як це вона може піти назавжди, не побачивши їх, не почувши наостанок рідних голосів. “За своє життя стара народжувала багато, але тепер в живих у неї залишилося тільки п’ятеро. Вийшло так тому, що спочатку до них в сім’ю, як тхір в курник, занадилася ходити смерть, потім почалася війна”.

Роз’їхалися, розбрелися діти, були чужі, і лише близька смерть матері змушує їх зібратися разом після довгої розлуки. Перед особою смерті розкривається не тільки душевна глибина простої російської селянки, але і в обнажающем світлі постають перед нами обличчя і характери її дітей. Мене захоплює характер Анни. На мою думку, в ній збереглися непорушні основи правди і совісті. В душі неграмотної бабусі звучить більше струн, ніж в душі її міських, побачили світ дітей. Є і такі герої у Распутіна, у яких, може, і трохи в душі цих струн, але вони звучать сильно і чисто (наприклад, стара тофамарка з оповідання “Людина з цього світу”). Ганна і, мабуть, ще більшою мірою Дарина з повісті “Гроші для Марії” по багатству і чуйності духовного життя, розуму і знання людини можуть витримати порівняння з багатьма героями світової та російської літератури. Поглянути зі сторони: доживає свій вік даремна стара, вже майже не встає останні роки, навіщо їй і жити-то дальшеНо письменник так нам описує її, що ми бачимо, як ці останні, начебто зовсім нікчемні її роки, місяці, дні, години, хвилини в ній йде напружена духовна робота. Її очима ми бачимо і оцінюємо її дітей.

Це люблять і шкодують очі, але вони точно помічають суть змін. Найяскравіше зміна особи видна у вигляді старшого сина Іллі: “Поруч з голою головою його обличчя не здавалося-правдашним, намальованим, ніби своє Ілля продав чи програв у карти чужій людині. І весь він змінився, побійся чол…” В ньому мати знаходить знайомі їй риси, то втрачає. А ось середня дочка Люся стала “міська весь, з ніг до голови, вона й народилася від баби, а не від якої-небудь міський, напевно, помилково, але потім все одно своє знайшла”. Вона вже, як мені здається, вся переродилася до останньої клітинки, наче й не було в неї ні дитинства, ні юності сільських. Її тривожать манери і мова сільський сестри Варвари і брата Михайла, їх яка неделікатність. Мені пригадується одна сцена, коли Люся зібралася прогулятися для здоров’я на свіжому повітрі.

Перед її очима постала картина колись рідних місць, боляче вразила жінку: перед нею розстелилася “покинута, занедбана земля”, все, що колись було доглянуто, наведено в доцільний порядок любовним працею людських рук, тепер “сходилися в одному чужому широкому запустіння”. Люся розуміє, що “изводило її якийсь мовчазною давньої провиною, за яку доведеться тримати відповідь. Ось її вина: вона все було з нею тут начисто забула. Адже дано їй було знати і радісне розчинення в рідній природі, і щоденний приклад матері, ощущавшей глибоке споріднення з усім сущим (недарма Люсі згадався випадок, коли мати лагідно, як найріднішої людини, підняла безнадійно завалившогося за оранкою, виснаженого вкрай коня Игреньку), згадала вона і страшні наслідки всенародних трагедій: розколу, боротьби, війни (епізод з загнаним, озвірілим бандерівцем). З усіх дітей Анни мені найбільше сподобався Михайло.

Він залишився в селі, у нього і доживає свій вік Ганна. Михайло простіше, грубіше її міських дітей, на нього більше шишок з претензіями і сиплеться, але насправді він серцевішим і глибше за інших, не те що Ілля, той веселим колобочком котиться по життю, намагаючись не зачіпати ні про які кути. Чудові в повісті дві голови про те, як, купивши два ящики горілки на передбачувані поминки, брати на радощах, що мати раптом чудом від смерті відійшла, почали їх розпивати спочатку одні, а потім з дружком Степаном. Горілка подібна одушевленному суті, і, як зі злим, примхливим володарем, з нею треба вміти поводитися з найменшими для себе втратами: “її треба на переляк брати”, “…один не поважаю її пити. Вона тоді, холера, зліше”.

Вищим моментом в житті багатьох, насамперед чоловіків, на жаль, стала випивка. За всіма колоритними сценами, за плутовскими розповідями п’яниць (тут ця історія Степана, який тещу навколо пальця обвів, пробрався в підпідлогу за самогоном), за комічними розмовами (скажімо, про різницю між бабою і жінкою) постає справжнє громадське, народне зло. Про причини пияцтва Михайло говорив: “Життя тепер зовсім інша, все, почитай, змінилося, а вони, ці зміни, у людини добавки зажадали… Організм відпочинку зажадав. Це не я п’ю, це він п’є”.Давайте ж повернемося до головної героїні повісті. На мою думку, стара Ганна втілила в собі всі кращі сторони споконвічно сибірського характеру і завзятості виконання буденного справи, за “твердості і гордості”. В останніх розділах повісті Распутін повністю зосереджується на своїй головній героїні та фінальному відрізку її життя. Тут письменник вводить нас в саму глиб материнського почуття до останнього, коханій і близькій їй дитині, дочки Таньчоре. Стара чекає приїзду дочки, але та, на жаль, не приїхала, і тоді “в старій раптом щось обірвалось, що з коротким стогоном урвався”. З усіх дітей знову тільки Михайло опинився в стані зрозуміти, що відбувається з матір’ю, і він знову взяв на свою душу гріх. “Не приїде Ваша Таньчора, і нічого її чекати. Я їй телеграму відбив, щоб не приїжджала”, – пересилюючи себе, він ставить крапку. Мені здається, що цей акт його жорстокого милосердя варто сотень непотрібних слів.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам