Твір «Одного разу в лісі»

Моє хобі — фотополювання. Це так захоплююче! Довго ходиш по лісу — нічого цікавого. І раптом помічаєш щось таке, що дух захоплює. Одного разу теплим липневим ранком я зібрався «пополювати» на улюбленій «кіномайданчику» — невеликій галявині, де було повно брусниці…

І ось я вже майже на місці. Раптом бачу: на галявинці з брусничним запахом в повітрі стоїть ведмежа. Він раптом взмахивал головою і тикався носом в землю, то перевалювався з боку на бік і шкрябав землю когтишками. Він явно щось ловив і ніяк не міг зловити.

І раптом я зрозумів: ведмежа ловить свою тінь! Він бачив, що поряд ворушиться щось темне, кидався на щось темне і шкірив зуби. Але тінь — тінь.

Навіть старий ведмідь не дуже-то вірить своїм очам. Ось і ведмедик: понюхає тінь — не пахне. Нахилиться до землі

— не шарудить. Стукне лапою — здачі не дає.

Покрокував ведмежа геть, а тінь за ним. Треба сісти, все не поспішаючи обдумати. Став присідати повільно на задок. Присів

— натрапив на гострий сучок! Підскочив, а озирнутися не можна: тінь перед носом теж стрибнула. Шерсть на мишкової холці стала сторчма. Позадкував — знову напоровся на гілляку!

Закричав ведмежа басом і, як заєць, упрыгал в кущі.

Ось і завершилася моя «полювання». А на пам’ять про вдале дні залишилися фотографії. Я вклеїв в альбом і підписав так: «Ведмежа ловить свою тінь».

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: