У житті кожної людини настає момент, коли, взявши в руки не один раз вже прочитане твір, раптом розумієш: щось змінилося, і сприймаєш його зовсім інакше, ніж раніше. Так і зі мною. Тримаю в руках томик А. П. Чехова, дбайливо перегортаю сторінки і згадую, як відбулося моє знайомство з цим дивовижним письменником…
Я, маленька восьмирічна дівчинка, разом зі своїми однокласниками стомлено блукаю по залах Третьяковської галереї. Екскурсія підходить до кінця, погляд вже розсіяно ковзає по полотен, і раптом мою увагу привертає погляд людини з портрета, погляд розумний, допитливий, спокійний, немов проникаючий в душу. Зупиняюся і довго дивлюся. Очі в очі. Пізніше дізнаюся, хто зображений на портреті. Антон Павлович Чехов. Уражена зовнішністю цього чоловіка, його простотою, інтелігентністю (мені здається, я хотіла б бачити його своїм дідусем), я йду в шкільну бібліотеку і прошу знайти яку-небудь книжку Чехова».
І ось в руках заповітний томик. Відкриваю першу сторінку і починаю читати: «Милий дідусь, Костянтин Макарич! … пишу тобі листа. Вітаю вас з Різдвом і бажаю тобі всього від господа бога. Немає в мене ні батька, ні матінки, тільки ти у мене один залишився».
Не знаю, скільки просиділа тоді над цією книжкою. Знаю тільки, що сліз було пролито чимало. Доля Ваньки Жукова, мого ровесника, глибоко потрясла мене тоді. Знову і знову перечитувала я вже майже напам’ять вивчені рядки, і вставав перед очима жорстокий швець Аляхин, який «виволік» Ваньку «за волосья на двір і отчесал шпандырем» за те, що він «качав їхнього дитини в колисці і за нечаянности заснув»; і чувся плач того немовля в люльці; і оживала картинка біжить до поштової скриньки хлопці, поспішав опустити заповітне лист з запам’ятався назавжди адресою: «На село дідусеві. Костянтину Макарычу».
А потім була «Каштанка», і я знову переживала. Тепер вже за долю маленької дворняжки, що втратила, а потім несподівано знову знайшла своїх господарів.
Я дорослішала — «дорослішали» і чеховські книги, що стали згодом моїми добрими друзями. Я сміялася над його «Товстим і тонким», «Кінської прізвищем», «Хамелеоном» і «Хірургією». Роздумувала над дивацтвами людської поведінки, читаючи «Ионыча» і «Агрус». Замислювалася про взаємини героїв та бажала чистої любові, просиджуючи ночі над «Пані з собачкою» та «Чайкою». Уявляла майбутнє Росії разом з героями «Вишневого саду».
Але справжнім потрясінням став для мене розповідь А. П. Чехова «Туга». Я переконалася в черговий раз, що Чехов — великий майстер і художник слова. Він здатний передати в маленькому оповіданні все життя людини, дотримуючись своїх правил і афоризмів: «Писати талановито, тобто коротко», «Вмію коротко говорити про довгі речі». Остання формула найбільш точно визначає сутність досягнутого Чеховим надзвичайної майстерності. За його пейзажами, намальованими часто з допомогою одного точної і влучної деталі, за короткими діалогами і монологами, маленькими подробицями завжди розрізняєш не названі автором, але ясно видимі глибини життя.
Ось і тоді в його оповіданні «Туга» мені достатньо було кількох пропозицій, щоб зрозуміти атмосферу бездушшя, навколишнє головного героя.
…На землю м’яким килимом лягають сутінки, паморочиться мокрий, великий сніг, який «пластом лягає на дахи, плечі, спини, шапки». Це не просто сутінки і сніг, це образ, символ якоїсь безвиході, порожнечі й байдужості. Відчуваєш, як малий і нікчемний людина в цьому бездушному просторі. І Іона Потапов один в цій порожнечі, де йому не з ким словом перемовитись.
У цьому короткому оповіданні Чехов малює образ бездушної міста з бездушними людьми. Місто, де так багато людей, але де ти духовно самотній. Чотири рази Іона намагався завести розмову, чотири рази намагався розповісти про своє горе — про смерть сина. Йому хотілося, щоб йому поспівчували, пошкодували. Він каже, що з бабами краще розмовляти на цю тему, «ті хоч і дури, але ревуть від двох слів».
Однак його співрозмовників це не цікавить, вони байдужі, байдуже до чужого горя. Йона ж не міг виговоритися, а звідси зростала туга, «туга величезна, не знає кордонів. Здавалося, лопни груди, вылейся з неї туга, так вона б весь світ залила. »
Ось головна поетична думка, що утворює лейтмотив «Туги». Думка змусила мене задуматися про те, в якому світі я живу.
Візник не знаходить розуміння у людей. Він починає відчувати біль і гіркота від невисловлених страждань і туги, не може заснути вночі і йде подивитися кінь, яка для нього стала найдорожчим і найближчим істотою після смерті сина. У ній він бачить споріднену душу. З нею він починає говорити про сина, а потім «захоплюється і розповідає їй все». Тому що в цій порожнечі й безмовності, у цьому «бездушному» місті кінь — єдина істота, яка слухала його.
Читаю і ніби бачу наші дні: ми весь час кудись поспішаємо, не звертаючи уваги на страждання інших людей, не думаючи про те, що самі можемо опинитися в подібній ситуації. Чехов змусив мене замислитись, переглянути своє ставлення до багатьох речей.
Йде час, але мій інтерес до творчості А. П. Чехова не слабшає. На столі вже не тільки його розповіді, п’єси, але і твори про нього самого: «Чехов» Михайла Громова, «Життя Антона Чехова» Дональда Рейфилда, «Чехов в Мелехово» та інші.
Беру в руки книгу і завмираю в очікуванні чогось нового, захоплюючого, в очікуванні відкриття в подорожі по дивовижному, безмежного світу Чехова. Світу, який я відкрила для себе багато років тому і який буду відкривати ще довго.