Багато вважають поняття честі застарілим, несучасним, в тому сенсі, що воно нині не застосовується – не ті умови. Для одних це пов’язано з такими діями, як дуель: мовляв, чим інакше можна захистити свою честь від образ? Інші вважають: честь сьогодні замінена більш високим поняттям – принциповість. Замість людини честі людина принципів…
Як може застаріти почуття честі, почуття власної гідності, суто особисте моральне почуття? Як може застаріти поняття честі, яка дається людині один раз, разом з ім’ям, і яку не можна ні відшкодувати, ні виправити, яку можна тільки берегти? Мені пригадується випадок, пов’язаний з ім’ям А. П. Чехова. У 1902 році царський уряд анулював обрання Максима Горького в почесні академіки. В знак протесту Короленко і Чехов відмовилися від звання академіків. Для Чехова це був акт не тільки громадський, а й особистий. Він написав у заяві, що при обранні Горького він побачився з ним і перший привітав його. А тепер, коли Академія наук сповістила, що вибори недійсні, виходить, що він, Чехів, як академік, визнає це.
“Я сердечно вітав, і я визнаю вибори недійсними – таке протиріччя не вкладається в моїй свідомості, примирити з ним свою совість я не міг, – писав він в Академію наук. – І після довгого роздуму я міг прийти тільки до одного рішення… про складання з мене звання почесного академіка”. А адже так склалися обставини, начебто незалежні від Чехова, і він міг би знайти для себе виправдання.
Переконання, звичайно, річ необхідна. Але є таке більш просте, конкретне поняття, як слово, дане людиною. Воно не підтверджено жодним документом, довідкою. Просто слово. Припустимо, ділової людини, який обіцяв зробити ремонт до такого-то числа, зібрати людей, привезти обладнання, прийняти приїхали здалеку. Та хіба мало ще що. Ну, ото біда, не прийняв, не зробив, не привіз. Зробить через місяць, прийме через два дні, і за це спасибі. Буває, що й справді нічого страшного, ніякої катастрофи, якщо виключити одна обставина – слово, дане було слово.
Чомусь багато сучасні естрадні “зірки” з особливим задоволенням говорять про те, як погано вони навчалися в школі. Кому-то оголошували догани за хуліганство, кого-то залишали на… другий рік, хтось доводив педагогів до непритомного стану своїми неймовірними зачісками… (З)Можна по-різному ставитися до подібних одкровень наших “зірок”: одних ці розповіді про бешкетному дитинстві приводять в розчулення, інші починають буркотливо нарікати на те, що сьогодні шлях на сцену відкрито тільки бездарами і невігласам.
Але більше всього турбує реакція підлітків. У них виникає стійке переконання, що найбільш короткий шлях до популярності пролягає через дитячу кімнату міліції. (б)Вони всі приймають за чисту монету. Вони далеко не завжди розуміють, що розповіді про “безголову” дитинстві, коли майбутня “зірка” вражала всіх оточуючих своїм екзотичним своєрідністю, – це всього лише сценічна легенда, що начебто концертного костюма, який відрізняє артиста від звичайної людини. Підліток не просто сприймає інформацію, він її активним чином перетворює. Ця інформація стає основою для його життєвої програми, для вироблення шляхів і способів досягнення мети. Ось чому людина, яка щось віщає на багатомільйонну аудиторію, повинен володіти високим почуттям відповідальності.
Чи насправді він висловлює свої думки або несвідомо продовжує сценічну гру і говорить те, чого від нього чекають шанувальники? Подивіться: я “свій”, такий же, як усі. Звідси й іронічно-поблажливе ставлення до освіченості, і кокетливий баламутство: “Навчання – світло, а невчення – приємний напівтемрява”, і гордовите самолюбування. Але ось передача закінчилася. Що залишилося в душі тих, хто слухав артиста? Какис насіння посіяв у довірливих серцях? Кого він зробив краще? Кого він направив на шлях творчого творення? Коли одному відомому ді-джею молоденька журналістка поставила ці питання, він просто пирхнув: та йдіть ви, я зовсім не для цього… І в цьому недоуменном обуренні “поп-зірки” виявляється її громадянська незрілість, її людська “недообразованность”. А людина, яка ще не побудував себе як особистість, не усвідомив своєї місії в суспільстві, стає покірним слугою натовпу, її смаків і потреб. Він, може бути, і вміє співати, але не знає, для чого співає.
Якщо мистецтво не кличе до світла, якщо воно, хихикаючи і лукаво підморгуючи, тягне людину в “приємний напівтемрява”, якщо воно отруйної кислотою іронії знищує непорушні цінності, тоді виникає резонне питання: а чи потрібно таке “мистецтво” суспільству, варте воно того, щоб стати частиною національної культури?