Твір на тему “Афганська війна”

15 лютого 1989 року – визначна дата в історії нашої Вітчизни. День завершення виведення обмеженого контингенту радянських військ з Афганістану назавжди залишиться в пам’яті ветеранів тієї війни. Серед тих, хто брав участь у бойових діях в Демократичній Республіці Афганістан, був і мій тато – Заломаев Євген Борисович.

Що ми, молоді люди, що живуть в XXI столітті, знаємо про ті події? Напевно, небагато. Очевидці не люблять згадувати пережите, а історичні публікації скупі і сухі.

На початку 80-х років в життя нашої країни увійшло по-військовому лаконічний, але незвичайно-пронизливе поняття – Афганістан. Афганська війна (1979-1989 р. р.) була однією з найбільш затяжних, жорстоких, трагічних воєн ХХ століття. Вона тривала 9 років, 1 місяць і 18 днів. Як тільки не називали цю неоголошену, оболганную війну: загарбницької, терористичної, захованої, локальним збройним конфліктом, інтернаціональної військовою акцією!

Так, війна в Афганістані не принесла нашій країні ні почесті, ні слави, не стала переможною. Перемогти кого-то в неї – таке завдання не ставилося перед 40-ю армією. Наші війська понесли чималі втрати, але не програли жодного бою з противником. Звичайно, вони не були загарбниками, окупантами, терористами. “Ми прийшли туди зі світом, виконуючи умови радянсько-афганського Договору про гідну відсіч агресії. Радянська армія приймала всі заходи для стабілізації військово-політичної обстановки в сусідній країні”, – згадують учасники тієї війни. Якою б не була політична оцінка тих років, незаперечно одне: Афганістан підтвердив якості російського солдата, якими захоплювався ще Суворов: відвагу і товариство, загострене почуття обов’язку. Саме на тій “дивною”, “непотрібною”, як її називали в пресі, війні багато хлопчаків, які знали про бої тільки по книжках, вперше у своєму житті переступили через “не можу”, тому що “треба” в серце стукало сильніше.

Все далі відходять у минуле події тих років, а писати про дорогих тобі людей завжди легко і водночас важко. Легко, тому що їх добре знаєш, розумієш, що любиш. У той же час боїшся не знайти потрібні слова, розкриваючи те найкраще, що в них є.

“Служити або не служити в армії?” – перед папою, як і перед усіма тоді хлопцями, не стояло таке питання. І ось 16 травня 1987 року папа був призваний до лав Радянської армії… в навчальну частину автомобільних військ міста Степанокерт Азербайджанської АРСР. Після проходження “учебки” був направлений разом з товаришами до складу обмеженого контингенту військ в республіку Афганістан. Їх частина дислокувалася в провінції Кундуз (30 кілометрів від міста Кундуза). Тато потрапив в ОБМО

(окремий батальйон матеріального забезпечення), який здійснював забезпечення військових частин, розташованих на території Афганістану, боєприпасами, пальним, продуктами харчування.

“Дивна це все-таки була війна: “душмани”, “моджахеди”, “вороги”. Проти кого на ній треба було битися? Кого захищати: дрімучий у своєї фанатичної віри в аллаха народ, який жив ще в шістнадцятому столітті і пас в дикій напівпустелі овечі отари?”- кожен російський солдат ставив собі ці запитання. Але вже через два тижні тато побачив злидні афганських селян, дітей з розпухлими животами, выпрашивавших у наших солдатів кусень хліба, побачив і шалену лють тих, для кого війна з “радянськими” стала сенсом життя. Він не любить згадувати про це. Дорогі мені блакитні очі наповнюються сумом, коли починаєш розпитувати його.

Знаємо про ті події? Нущие Часто за родом своєї діяльності йому доводилося готувати машини до тривалих перевезень у віддалені міста, до таких, як Мазарі-Шириф, Джелалабад, Герат, Кандагар. Дорога була дуже небезпечною, так як зі сторони гір душмани часто вели гранатометный обстріл колон автомобілів. Він був за кермом автомобіля і кожен раз ризикував своїм життям. Так, напевно, і не він один…Служба в Афганістані тривала для моєї рідної людини до грудня 1988 року. На виконання наказу уряду СРСР, батькова частина була виведена з республіки Афганістан. І ось “інтернаціональний обов’язок” (як писали тоді в газетах) виконаний з честю. За мужність і військову доблесть, проявлені при виконанні інтернаціонального обов’язку в Республіці Афганістан, він був нагороджений Грамотою Президії Верховної Ради СРСР, а також грамотою “За успіхи в бойовій і політичній підготовці, зразкову військову дисципліну”. Отримав медаль “Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу” та “70 років збройних сил СРСР”.

Досі він не забуває ту далеку країну і своїх друзів “з Афгану”. Щорічно 15 лютого папа передзвонюється зі своїми товаришами по службі, вони обмінюються привітаннями і їх новими успіхами за останній прожитий рік! Цей день в нашій родині, сім’ї Заломаевых, вважається одним з самих найважливіших!

print
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: