Серед незліченної безлічі творінь російської літератури оповідання А. П. Чехова найбільш близькі мені завдяки глибокому, всеосяжного змістом чудовою як неотесаний алмаз, формі дивовижному витонченості, лаконічності й красі. Письменницький дар Чехова здатний подолати невтомний хід часу, відкрити погляду читача досі невідомі картини, описати те, що, здавалося б, безслідно кануло в Лету.
Полюбився мені оповідання «Студент» можна віднести до розряду глибоких, філософських творів, які розповідають про одвічне протистояння добра і зла, про нерозривний зв’язок часів, минулого і сьогодення, двох ланок одного ланцюга, ім’я якої — історія. Цей вируючий, всепоглинаючий потік невпинно рухається в оповите сірим примарним туманом майбутнє, тягнучи за собою все живе. І протистояти нещадної стихії може лише людська уява і пам’ять, спогади про минуле.
Розповідь починається з опису природи. «Гарна, тиха» погода з настанням темряви помітно зіпсували. На зміну жалісним звуків природи, криків дроздов, раптовим і розкотистим пострілам прийшла мертва тиша. Від холодного, пронизливого вітру в лісі стало незатишно, глухо і відлюдькувато. Настільки рідкісні зміни, що передували появі головного героя, передвіщали прийдешні зміни у світогляді студента духовної академії, сина дяка Івана Великопольського.
Бути може, природі самій стало моторошно, адже раптово наступив холод порушив у всьому порядок та злагоду. Лише далеке мерехтіння вогню в холодній вечірній імлі, наче дороговказ, тьмяним світлом вабило до себе героя. Незважаючи на милозвучне прізвище, студент, судячи з усього, жив бідно: його боса мати, сидячи у сінях на долівці, чистила самовар, а батько лежав на печі і кашляв. Але саме таким людям, що не знають матеріального багатства, далеким від щоденної суєти, розкоші, безчестя і злоби, відкриваються духовні цінності.
Іван Великопольський йшов по стопах батька. У його родині велика увага приділялася церковним традиціям: «з нагоди страсної п’ятниці будинку нічого не варили», хоча нестерпно хотілося їсти. Це час, за кілька днів до Великодня, призначене для втамування голоду духовного, служіння Господу. А чому в свої двадцять два роки Іван Великопольський, незважаючи на лютий голод і суворий вітер, не хотів повертатися додому. Напередодні великого свята студенту хотілося спілкуватися з людьми, з найпростішими, яких мучила одвічна бідність, голод і туга.
Підійшовши до вогню, студент починає розмову з двома абсолютно різними жінками. Протягом всієї бесіди з особи Василини не сходила м’яка, щаслива усмішка; дочка ж її Ликера тільки мружилася на студента і мовчала. Спекотне тріскуче полум’я багаття, освещавшее далеко кругом поорану землю, стало провідником між далеким минулим і сьогоденням, символом правди, непідвладною часу. Час, ніби підкоряючись ослепительному світла вогню, розкрило свої недосяжні грані, і в утворилася щілини увазі студента виразно постали події, що відбулися дев’ятнадцять століть тому.
Проповодь Івана Великопольського справила незабутнє враження на Василину: вона раптом схлипнула, сльози, великі, як перламутровий перли, потекли по її щоках. Ця навчена життєвим досвідом жінка — праведниця; без таких людей, згідно з російським прислів’ям, не стоїть село. Дивне, як у глухонімий, вираз обличчя Ликери стало важким, напруженим, як у людини, який стримує сильний біль. Невже події багатовікової давності мають відношення до цього — до обом жінкам, до самому студенту, до всіх людей? Чехов говорить, що апостол Петро, все, що відбувається в його душі, коли він, подібно студенту, грівся біля багаття, його зречення від Ісуса — все це нерозривно пов’язане з сьогоденням одним ланцюгом подій. Правда і краса завжди направляли людське життя в потрібне русло, становили основу невідомого, таємничого щастя. І пройде ще тисяча років, але все залишиться як і раніше.
Людина, будучи владикою власного життя, своїми руками творить майбутнє, рухаючись по вузькій, повної небезпек і перешкод дорозі життя. Тема дороги задається буквально в самому початку розповіді, і цей образ зберігається до кінця твору. Після бесіди з жінкою герой змінився, ніби перейшов Рубікон. Ніяка стихія відтепер була не в силах побороти його відчуття молодості, здоров’я і невимовно солодке очікування щастя. У висновку розповіді Іван Великопольський піднімається в гору і зверхньо по-іншому дивиться на своє рідне село. Студент ніби став учасником тих біблійних подій, сутички добра і зла, з якої зло все-таки вийшло переможцем. Невже така ж «пустеля навкруги, морок, почуття гніту» — всі ці жахи були, є і будуть? Ні, цьому не бувати, тому що у кожного нового покоління буде можливість вчитися на помилках минулого, знаходити свій власний фарватер у безперервно бурхливому океані життя.
Щастя і благополучне існування всього живого насамперед залежать від нас самих. Якщо такі різні за характером, зовнішністю і сприйняття навколишнього світу вдова Василина, її дочка Ликера і студент Іван Великопольський зуміли знайти спільну, всіх хвилюючу тему для розмови, значить, передчуття, що на землі станеться щось жахливе, назавжди залишиться в минулому.
Росія багата не тільки безмежними просторами, родючими землями, садами, а й непересічними людьми праведниками обдарованими чистої божественною енергією. Вони дивляться на нас ясними глибокими очима, ніби заглядають в душу, та так, що нічого від них не приховаєш. Праведники жертвують багатьма життєвими вигодами заради чистоти душі, з радістю допомагають оточуючим гідно подолати всі негаразди, вийти переможцем з боротьби з самим собою, духовно очиститися. І що б про них не говорили, скільки б не дивувалися їх невибагливості, на руській землі завжди знайдеться місце таким людям, бо вони проповідують правду.
Іван Великопольський, здійснивши сходження на гору, і Василиса, що пройшла очищення через сльози, стають праведниками, без яких не варто ні село, ні місто, ні вся земля наша.