В лютому бувають дні, коли повітря і все навколо наповнене якимось блакитним сяйвом. Блакитне небо, блакитний сніг — все пофарбовано в цей дивовижний по красі колір. Саме такий день зобразив на своїй картині «Лютнева блакить» Ігор Еммануїлович Грабар — один з найвідоміших російських художників-пейзажистів 20 століття. Його пейзажі вражають своєю красою, свіжістю і яскравістю фарб.
Але такого поєднання кольорів, як на картині «Лютнева блакить», мабуть, немає ні на одному його полотні. Сам художник згадує, що в один з лютневих днів він милувався березами. Випадково впустивши сумку, І. Е. Грабар нахилився, щоб підняти її. Він знизу глянув на небо і був захоплений його кольором. Ігор Еммануїлович відразу ж приступив до роботи, і через два тижні картина була готова.
На її передньому плані зображена красуня-береза. Її стовбур злегка зігнутий, наче береза підставляє ласкавому сонечку свої боки. Трохи віддалік від неї розташувалися її подруги. Їх гілки світяться яскравим білим кольором в сонячних променях. Художнику вдалося створити на картині саме світиться білий колір. Гілки беріз утворюють химерний візерунок, крізь який проступає дивовижне по красі блакитне небо. У височині воно здається таким глибоким. На тлі блакитного неба торішнє листя, вціліла на верхівках беріз, здається вогненно-золоте.
Ближче до обрію небо світлішає. Біля самої землі воно зливається з таким же блакитним, лише трохи блідіше неба, снігом. Якщо б не ліс, який видніється вдалині, на обрії, то небо і земля злилися б в одне, не розділене нічим простір. Від яскравого сонячного світла сніг теж сяє блакитними фарбами. Там, де лягають тіні від дерев, сніг здається темно-синім. Його відтінки гармонують з синявою неба, яка на горизонті здається якоюсь яскравою спалахом.
І стільки на картині світу, що сліпить очі, ніби дивишся не на картину, а на іскристий сніг, сяючий ясним лютневого ранку.