Твір люблю вітчизну я але дивною любов’ю

Любов до батьківщини, почуття патріотизму. Як їх пояснити? За що мати любить свою дитину? А за що ми любимо своїх матерів? Адже далеко не всі діти, якщо подивитися збоку, гідні материнської любові. Але це — якщо збоку. —

Так і любов до батьківщини. Вона є, тому що є країна, в якій народила тебе мати, де народилися і спочивають з миром на кладовищах твої предки. Саме в цій країні, а не в іншій. І невидимі нитки пов’язують тебе з твоїм родом, а отже, і з батьківщиною. Тому ти і любиш її тією любов’ю, яку важко пояснити: бачиш всі її недоліки і все-таки любиш. Є рідна мова, яку ти чуєш з дитинства, якої ти вимовив перші слова. І тебе зрозуміли. Прочитав першу книгу рідною мовою і вона тобі дуже сподобалася. Багато книг ще прочитаєш у майбутньому. Може, й іншими мовами. Але рідним буде мова твоєї мами, мова, якою говорять усі навколо в твоїй країні. І рідне слово, рідна мова — це теж частина твоєї батьківщини.

Світ твого Дитинства. З нього багато чого запало в душу. Ось милий дідусь вийшов з під’їзду подивитися, як я вперше йду в школу. До кінця нашої вулиці я відчував його погляд. А ось в неділю поїхали на озеро. Я ще не вмів плавати і дуже боявся, що батько у воді випустить мене з своїх рук. Але рука батька була міцною і надійною. Мені стало соромно за своє боягузтво. Так я почав вчитися плавати. А міцна рука батька — це теж моя батьківщина.

Є школа, де ми слово «батьківщина» вперше прочитали по складах». Є у шкільному коридорі наше вікно. Сідаючи на його підвіконня, ми з хлопцями будували плани на майбутнє і спостерігали за дівчатами, милувалися найкрасивішою з них — Зіною Філатової, в яку ми були закохані всі по черзі. Ці спогади будуть зі мною завжди. Вони — мій шкільний причал, моя батьківщина.

Є в нашому місті одне заповітне місце: улюблений нами, моїми однокласниками, гідропарк. Навесні і восени він дуже красивий, але головне — не багатолюдний. Тоді нам здається, що він тільки наш. Які верби купають свої віти у воді! Які поляни! Як там весело грати у волейбол! Після випускного вечора ми підемо туди зустрічати світанок. Хоча це може комусь здатися дивним, але наші неділі в цьому парку — це моя рідна, моя батьківщина.

Зовсім недавно мені стали більш зрозумілі почуття М. Ю. Лермонтова, описані у вірші «Батьківщина»:

З втіхою, багатьом незнайомій,

Я бачу повне тік,

Хату, покриту соломою,

З різьбленими віконницями вікно.

Стан селян радував поета. Поняття про стан зараз інше, а відчуття ті ж. Коли я бачу багаті будинки з садибами, з іномарками у гарних воріт, у мене немає бажання пробурмотіти: «Звідки у людей такі гроші?» Немає ніякої заздрості, тільки незнайома багатьом відрада. Тому що чим більше багатих і забезпечених людей — тим краще моїй батьківщині. А руїни, занедбаність, злидні — це повинно залишитися в минулому.

Я люблю свою країну, але любов моя не сліпа. Я бачу багато, що викликає в мені біль і злість, досаду і обурення. Я чую потоки брехливих обіцянок ощасливити народ. Але цю злість і обурення я не переношу на весь свій народ. Не треба узагальнень на кшталт «Наш народ ніколи не навчиться чесно працювати!» Так, вистачає ще у нас ледарів, утриманців і просто нечистих на руку. Але не вони уособлюють наш народ. Мій народ — це мої улюблені батьки і вчителі, старший брат, друзі, хороші сусіди, спортивні наставники. Це мої улюблені поети і письменники, артисти і музиканти. Вони — моя батьківщина. Дивними виглядають, напевно, мої міркування, за що я люблю батьківщину. Але хіба обов’язково любити за щось?

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: