Твір катерина ізмайлова

КАТЕРИНА ІЗМАЙЛОВА – героїня повісті Н. С. Лєскова “Леді Макбет Мценського повіту” (1864, авторське позначення жанру – нарис). Ніяких відомостей про можливих реальних прототипах К. І. не збереглося. Швидше за все Лєсков, деякий час працював у судовій кримінальній палаті, створив цей образ, скориставшись матеріалами кримінальних справ. Віддаючи до друку свій “нарис”, Лєсков представив його як “1-й № серії нарисів виключно одних типових жіночих характерів нашої (окской і здебільшого волзької) місцевості”. К. І. як писав про неї Лєсков на початку повісті, “купецька дружина, разыгравшая колись страшну драму, після якої наші дворяни, з чийогось легкого слова, стали називати її леді Макбет Мценського повіту”. Письменник прямо вказує на літературний прототип К. І. – це леді Макбет У. Шекспіра. І та, і інша вбивають у прагненні до своєї мети тих, хто їм заважає; обидві гинуть під тягарем своїх злочинів. Однак на відміну від прототипу К. І. – селянка, яка стала “купецької дружиною”; у сліпій пристрасті до свого коханця прикажчика Сергію вона вбиває чоловіка і свекра, а потім племінника, потрапляє у в’язницю і на каторгу, відчуває всю гіркоту зради з боку спільника-коханця і у фіналі топить разом з собою у водах крижаної річки свою суперницю Сонетку. Можливо Лєсков при створенні образу К. І. використовував англійські народні балади, дуже популярні в Росії XIX”Шв. Зокрема, баладу “The Lord of Waristoun”, в якій розповідається про дружину, яка вбила чоловіка. Фабула “нарису” багато в чому побудована на основі сюжетів широко поширеною в Росії лубочної картинки “Про купецької дружини і приказчике”.

К. І. стала символом шекспірівських пристрастей на російської грунті: в її образі Лєсков зробив спробу дослідити “грубі і нескладні форми”, в яких виявляється “рабська покірність своїм пристрастям і переслідування поганих недостойних цілей у людей простих, ґрунтових, невитриманих”. У характері героїні початок язичницьке, тілесне різко протиставлено початку духовному. К. І. дуже сильна фізично, Лєсков всіляко підкреслює її “дивовижну тяжкість”, тілесну “надмірність”. Духовні ж запити К. І. практично зведені до нуля, що посилюється ще і “нудьгою російської, нудьгою купецького будинку, від якої весело, кажуть, навіть повіситися”. В будинку є Біблія і “Київський патерик” (життєписи святих і великомучеників Київської Русі), але К. І. навіть не відкриває їх. “Київському патерику” Лєсков надає символічне значення – перед смертю племінник К. І. Федя читає в цьому патерику житіє “свого ангела””Шв. велико-муч. Феодора Стратилата.

Спалахнула у К. І. пристрасть до прикажчика Сергію змушує її “надмірність” розвернутися у всю міць її язичницької сили. Вона починає жити як би згідно зі словами Макбета: “Я смію все, що сміє осіб, // І тільки звір здатний на більше”. Вчинки, що здійснюються К. І. під впливом цієї язичницької сили”, спочатку начебто навіть не викликають особливого відрази (перші дві жертви К. І. – персонажі малосимпатичні), неминуче ведуть героїню до провалу в “кромешное зло”, до абсолютного протиріччя християнства. Весь жах і ницість відбувається Лєсков підкреслює тим, що вбивство хлопчика Федька здійснює вагітна К. І. в ніч під свято “Введення Богородиці у Храм”. “Божа кара” наздоганяє злочинців тут же: їх викривають і віддають під суд.

Питання про виправдання К. І. тим, що вона скоїла злочини “в ім’я любові”, потім не раз порушувалося в критиці, Лєсков відкидає повністю. Це не любов, а “темна пристрасть”: “Пам’ятаєш, як ми з тобою ночами погуливали та твоїх родичів на той світ проводжали” – вже на етапі каже Сергій К. І. яка у своєму приниженні “вже ні бога, ні совісті, ні людських очей не боїться”. Сам Лєсков згадував потім, що йому за часами ставало моторошно, коли він писав “Леді Макбет Мценського повіту”.

Російська критика XIX і XX ст. розглядає нарис Лєскова в традиції “органічної літератури” (термін Ап. Григор’єва), відносить образ К. І. до т. зв. “хижому типу”. Багато дослідників у цій зв’язку (наприклад, Б. М. Эйхенбаум) протиставляють К. І. образ Катерини Кабановой з “Грози” А. Н. Островського, яка в класифікації Ап. Григор’єва уособлює одночасно “смиренний” і “пристрасний” типи. У Катерини Островського любовна драма “переростає у трагедію високої духу”, а у Лєскова – трагедію “грубо поставлених пристрастей”, яка багато в чому нагадує “Влада темряви” Л. Н. Толстого. Райського саду героїні Островського протистоїть “звіриний” рай К. І. де “дихалося чимось томящим, що розташовує до ліні, до млості, до темних бажань”. Створивши образ К. І. Лєсков як би завершив характерну для XIX століття літературну ланцюжок дослідження “темних пристрастей” персонажів, що належать до різних соціально-станових груп: цар Борис Годунов, поміщик Иудушка Головльов і купчиха К. І. Всі вони гинуть, переслідувані тінями своїх жертв. Під фразеологічний ужиток російської мови міцно увійшов сам епітет “леді макбет мцен-ського повіту”, употребляющийся, як правило, з відтінком іронії.

До 30-х років XX століття нарис Лєскова перебував у своєрідній літературної тіні. У 1931 р. поет-конструктивіст Микола Ушаков у книзі “30 віршів” опублікував вірші “Леді Макбет”, у яких “під лесковский епіграфом” описав криваву історію – цього разу лесничихи. Вірш закінчується в іронічному тоні: …То не бор у воротах, леді, не хочу бути я,- то за нами, леді, їде кінна міліція.

Образ К. І. не обійшли увагою і художники. У 1930 р. ілюстрації до нарису зробив Б. М. Кустодієв, а в 70-х В. С. Глазунов.

Літ. Анненський Л. Світова знаменитість Мценського повіту // Анненський Л. Лесковское намисто. М. 1986; Гумінський Ст. Органічна взаємодія // У світі Лєскова. М. 1983.

А. Л. Цуканов Повість Лєскова мала ряд втілень на драматичній сцені та кіноекрані – художньо мало значних. Зовсім інший масштаб образ К. В. придбав в опері Д. Д. Шостаковича (1932, авторське назва така, як і в повісті; назва “Катерина Ізмайлова” ввів в. І. Немирович-Данченко в своїй постановці 30-х років; пізніше воно було використано в другій, цензурної, редакції опери, нав’язаної композитору в 60-ті роки). В опері жанр першоджерела трансформований в “трагедію-сатиру”. Переосмислений характер К. І. не хижа пристрасть одуревшей від ситості і п’ятирічного “ув’язнення” купчихи, а всепоглинаюча любов володіє героїнею. К. І. – жертва духовно-жебрака суспільства, але одночасно і його кат. Музика Шостаковича передає різноманітні почуття героїні: тут і любовне сум’яття, муки совісті, свідомість безвихідності. Шостакович принципово виключає найтяжчий гріх К. І. – вбивство дитини заради спадку. В опері К. І. людяніше, одухотвореннее літературного прообразу, мотив її вчинків – мрія про кохання як вищої мети існування, сім’ю, материнство. Однак тим жахливіше її злочин, тим глибше трагедія. Справді трагедійна образ К. І. був створений Р. Л. Вишневської (1966), яка відобразила багатющу діапазон почуттів героїні. В її інтерпретації К. І. постає як уособлення сили і болю жіночої душі.

print
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: