Характерною рисою творів Ф. М. Достоєвського є глибокий психологізм. Так проникати в найпотаємніші куточки людської душі, висвітлювати «сутінки» цих душ світлом великого євангельського людинолюбства не вмів ні один письменник.
З особливим пильною увагою і співчуттям малює Достоєвський душі маленьких людей, представників «дна». До них належить сім’я Мармеладовых. Саме Семен Захарич Мармеладов «надсилається» Раскольникову в момент його гарячкових роздумів над своєю теорією надлюдини, щоб ще більше зміцнити хворобливу впевненість Родіона у своїй правоті. І саме Соня Мармеладова до останніх сторінок роману супроводжує Раскольникова з єдиною метою — переконати його в цьому, розбудити в ньому покаяння і смирення.
Сім’я Мармеладовых, здається, увібрала всі біди і нещастя петербурзького «дна». Хвороби, сварки, безпросвітна нужда, алкоголізм, проституція, смерть… Ніяке горе не захотів обійти стороною цю багатостраждальну сім’ю. Слабкий душею Семен Захарич шукає забуття в шинках, в одному з яких і зустрічається з Раськольниковим, розповідаючи йому історію своєї непривабливої, маленького життя. Не намагаючись обілити себе, він постає у всій своїй нікчемності — крадуть у дружини і клянчащим у доньки-хвойди грошей на ту, що похмелилася.
І цей втратив всяке людське обличчя нещасний просить тільки одного: шансу на прощення. І, жалюгідний до огиди спочатку, поступово, у міру розповіді, він починає викликати гостре співчуття і поблажливість, адже видно: за всієї порочністю, обезобразившей його зовнішність, вчувається людяність; не від вродженої гнилості душевної, а від безвихідного існування він уткнувся в чарку, опустився до рівня «худоби».
Дружині його, Катерині Іванівні, дворянці за походженням, доводиться чи не гірше. Вона не може ні в чому знайти собі розради, кожну мить зіштовхує її з болем, несправедливістю, бідністю… І, можливо, прав чоловік її, кажучи, що не зі зла, а лише не в силах більше дивитися на голодних дітей, сама від своїх слів терзаючись, змушує вона падчерку Соню вийти на вулицю, щоб торгувати собою. І Соня в жаху і зі сльозами, але мовчки і покірно виконує наказ мачухи, віддавши свій «скарб», як презирливо висловилася Катерина Іванівна, — дівочу честь — на поталу заради шматка хліба.
Але бруд, в яку занурюється Соня Мармеладова, не липне до чистої, невинної душі, омитої джерелом розради — святою молитвою. Соня глибоко, щиро і щиро вірить у Бога, являючи собою зворушливий зразок християнського смирення, лагідності і великого людинолюбства. Саме вона, тиха, скромна, тендітна, змогла почерпнути у своїй вірі стільки сили, щоб і самій залишитися чистою, і врятувати погибающую душу Раскольникова. Вона не відвернулася від вбивці, не засудила, не прокляла; вона наставила Родіона на шлях покаяння; вона всю свою любов віддала йому, без коливань поїхавши разом з ним в Сибір, щоб бути ближче, мати можливість відвідувати засудженого.
Саме у вірі тішиться і підноситься над труднощами слабка і вразлива Соня, і саме невіра зіштовхує в прірву сильну і вольову Катерину Іванівну Мармеладову. Соня не звинувачує нікого, ні на що не скаржиться, приймаючи Господню волю такою, якою б вона не була, — і їй легшає. Нещасна мачуха її не може змиритися зі своєю долею, шукає винуватих, ненавидить саму себе — і робить свою долю ще гіркіше.
Трагедія сім’ї Мармеладовых — одна з тисяч подібних трагедій, разыгрывавшихся в 60-е роки XIX століття в Петербурзі, декораціями для якої стали злиденні нетрі, в той час як на сусідніх чистеньких проспектах жили приспівуючи, часом ні про що не відаючи, а частіше не замислюючись, сильні світу цього. Саме в такому середовищі назрівала богоборча теорія Раскольникова, саме така безвихідь породжувала злочинців. Але Достоєвський показує вихід із духовного тупика, і ім’я йому — любов. Любов до Бога, до ближнього свого, до всіх людей.