Титов “Всім смертям назло” твір

Серед радянських письменників сімдесятих років є письменник з незвичайною долею. Він увійшов у літературу повістю “Всім смертям назло”, прототипом якої став він сам – Владислав Титов. Ця повість була опублікована в журналі “Юність” в 1967 році тодішнім її головним редактором Борисом Польовим – автором “Повісті про справжню людину”. Якби Владислав Титов не написав про свою долю сам, то, напевно, Борис Польовий написав би повість і про нього – Тітов постає врівень з льотчиком Олексієм Мересьевым.

З’явившись за викликом в редакцію молодий чоловік не подав руки головному редактору: рук у нього не було. Свою повість він пише, тримаючи олівця в зубах.

Владислав Титов позбувся своїх рук в шахті. Шахтар за професією, він врятував шахту від вибуху, коли вагонетка з вугіллям зійшли з рейок і перебила кабель високої напруги. Сталося коротке замикання. Кабель загорівся, і вогонь добирався до трансформатора. Здавалося, неминуче – вибух. Тітов кинувся на палаючий кабель під напругою шість тисяч вольт, щоб загасити вогонь своїм тілом…

Молодий шахтар дивом залишився живий. Але йому довелося ампутувати обидві руки до плечей, так як почалася гангрена. Було це було у 1960 році, Владиславу було 26 років, а його шлюбу з дружиною Ритою – один рік.

Вийшовши з лікарні, Владислав Титов не здався на милість долі, а його любляча двадцятирічна жінка не покинула його. У своїй відвертій повісті він розповів, як Рита не дала йому почати спиватися, звести рахунки з життям.

Не маючи можливості повернутися в шахту, він узяв олівець в зуби. Спробуйте самі що-небудь написати таким способом на папері – зрозумієте, наскільки це важко. Владислав переписував повість тринадцять разів, перш ніж відіслав її в редакцію. З кількох редакцій рукопис невідомого автора їм повернули. Але в “Юності” вона потрапила на стіл Бориса Польового.

Головний редактор уважно прочитав рукопис, написаний дивним, стрибаючою почерком, і дав добро на публікацію…

У невелику повість – вона читається на одному диханні – вмістилася вся життя героя повісті. Життя його безмежно відданою, люблячої дружини, хірурга, витягує його з обіймів смерті, доброго друга зустрінутого в… лікарняній палаті. Жорстокі подробиці не відштовхують читача, а змушують по-справжньому співпереживати герою.

Після публікації до редакції “Юності” посипалися листи читачів – не тільки з вдячністю за повість, але і з проханнями дати життєвий рада у важкій ситуації.

Владислав Титов, розповівши про свою долю, не став автором єдиної повісті – відбувся справжній письменник: з’явилися ліричні оповідання, повість “Ковиль – трава степова”, повість “Розділ”, роман “Прохідники”. З’явилася у Титова електрична друкарська машинка, подарована друзями, на якій він друкував, натискаючи на клавіші паличкою, затиснутою в зубах.

Тітов писав: “Важко тримати в собі все пережите, перечувствованное. І настає такий момент, коли не висловитися, не поділитися своїми думами стає несила. Людину тягне до папері”. Тепер Владислав міг сказати: “Друзів у нашої сім’ї багато і ніщо не може замінити це наше найбільше багатство. Ми з Ритою дуже багаті люди”.

Післямова Бориса Польового у книзі повістей Владислава Титова так і називається: “Слово про багату людину”. А назва повісті “Всім смертям назло” взято з улюбленого вірша, написаного Костянтином Симоновим:

Чекай мене, і я повернуся
Усім смертям на зло…
А найдорожчими рядками були для Владислава Титова такі:
Як я вижив, будемо знати
Тільки ми з тобою.

1987 року письменника не стало. Помер він у Луганську. За літературні роботи, член Спілки письменників СРСР, був неодноразово нагороджений. У дружини його не було нагород. Вся її заслуга полягала в тому, що вона принесла щастя коханій людині. За це нагород не дають. Закінчилася радянська епоха. У скрутні дев’яності роки вона виїхала в Німеччину…

Лишилися книжки, які створив письменник дивовижної долі. Книги його на кшталт новокаїну у вашій домашній аптечці – вони допомагають людині здолати біль або просто дають відчути чужий біль і сенс життя. І ще є музей його імені в Луганську, і п’ятдесят тисяч листів читачів, написаних колись Владислава Титова.

Нині він зарахований до “українських письменників, які писали російською мовою”, як і Микола Васильович Гоголь. Але потрібно таким чином “націоналізувати” подвиг російського хлопця, який вчинив його на шахті радянської України, в тій нашої спільної – Радянській країні?

print
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: