Тема творчості в поезії Пастернака

Коли рядок диктує почуття,
Воно на сцену шле раба,
І тут закінчується мистецтво,
І дихають грунт і доля.
Пастернак Б.

Поезія часто говорить про себе самої – вустами авторів. Ті чи інші аспекти поетичного призначення привертають до себе увагу різних поетів, чи не всіх. У російській літературі ця градація представлена найбільшими її іменами, такими, як Пушкін, Лермонтов, Тютчев, Некрасов, Блок, Маяковський, Ахматова. Свою, оригінальну думку з цього питання висловив і Борис Пастернак. Воно стало наслідком його загальних світоглядних і естетичних поглядів і являє собою послідовну, витриману в єдиному ключі систему.
Перше, що привертає увагу у віршах Пастернака, присвячених темі мистецтва, це його уподібнення губка, вбирає все навколо:

Поезія! Грецької губкою в присосках
Будь ти, і поміж зелені клейкою
Тебе б поклав я на мокру дошку
Зеленій садової лавки.

Ця миттєво народилася формула одного з ранніх віршів поета стала стійким чином поезії у всій його творчості, своєрідним її визначенням. Пізніше, у вірші, який так і називається – “Визначення поезії”, автор не знаходить нічого більш місткого і точного для передачі сутності мистецтва, ніж перерахування явищ навколишнього світу:

Це – круто вже налите свисти,
Це – клацання здавлених крижинок,
Це – ніч, що леденить лист,
Це – двох солов’їв поєдинок.

Так складається в поезії Пастернака єдиний і неповторний образ мистецтва-губки, мистецтва – органу чуття, отакого шостого почуття, про який колись писав Гумільов.
Цей образ не відразу став домінуючим у творчості автора. Так, у вірші “Бенкети” поет-ще схильний до традиційних зображень поетичних бенкетів: “Виплодка майстерень, ми тверезості не терпимо”. Пригадується Блок з його “Поетами”: “А у поета всесвітній запій, і мало йому конституцій!” Але вже і в цьому вірші бенкет має особливий характер:

П’ю гіркоту тубероз, небес осінніх гіркота,
І в них твоїх зрад гарячу струмінь.
П’ю гіркоту вечорів, ночей і людних зборів,
Видає строфи сиру п’ю гіркоту.

Що значить поезія для людей? На це питання Пастернак впевнено відповідає, що у неї – наше право на безсмертя: “А в римах помирає рок”. В римах народжується правда, яка неможлива в світі буденності, та правда, з якої у життя входить “світів різноголосся”.
Поезія має своїм витоком саме життя у всіх її проявах. І так само, як саме життя, згідно з Пастернаку, є неминуще чудо поезія є “і творчістю, і чудотворством”. Поезія творить образ світу, в слові явлений”. Мистецтво відкриває людині очі на світ, на його чудове існування – в цьому його моральна завдання, в цьому – утвердження принципів добра і краси.
Мистецтво і простота – тема, що хвилювала Пастернака. Його самого нерідко докоряли в непотрібною, надмірної складності образів і прийомів. І тому у вірші “Хвилі” він вирішує раз і назавжди визначити характер та межі поетичної простоти. Поезії доступно особливе знання, вона перебуває у родинних стосунках “зі всім, що є”, вона знається “з майбутнім в побуті”, і тому світ для неї постає в первозданній його простоті. Однак поет не має права виносити цю правду в її чистому вигляді, він повинен створити світ більш складний: простота в цьому випадку, напевно, схожа на есенцію, яка повинна бути розбавлена, щоб її можна було використовувати:

Але ми не будемо врятовані,
Коли її не утаім.
Вона всього потрібніше людям,
Але складне зрозуміліше їм.

Фігура поета неодноразово постає перед нами у творчості Пастернака. Нерідко він звертається у… своїх віршах до образів художників минулого і сучасності: Шекспір, Пушкін, Блок, Маяковський. Шопен, Мейєрхольд – ось герої його творів і їх адресати. У поета особлива доля. Поетами дійсно народжуються, це долею даний дар. Поет є таке ж явище природи, як дерева, як море. Пастернак в якійсь мірі романтизує долю художника. Особливо це відчувається в циклі “Теми і акації”, неназваним героєм якого став один з поетичних кумирів автора, Пушкін. Герой дан Пастернака швидше як тип, загальний зразок долі художника. Він є стихія самої життя, стихія природна – автор дається до пушкінського образу моря, поєднуючи в ньому одночасно “стихію вільної стихії з вільної стихією вірша”. У поетичному покликання одно укладені і свобода, і підпорядкування, тому у віршах з’являється, поряд з образом вільної стихії моря, образ пустелі, де, як відомо, був вручений герою пушкінського “Пророка” дар “дієсловом палити серця людей”.
Поет змушений платити за свій геній, платити відмовою від приватного “я”. Але при цьому світ поезії Пастернака не знає таких трагедій вибору між покликанням і особистим життям, як, приміром, у Маяковського, якому доводилося наступати “на горло власній пісні”. Світ урівноважений своїй суті – інакше він просто не зміг би існувати, тому автор говорить про трагічному протиставленні поета і дійсності. Конфлікт, звісно, є, але не в таких граничних формах, як у багатьох побратимів по творчості. Більш того, герой Пастернака не знімає частину провини за нього і за себе:

Я посланий Богом мучити
Себе, рідних і тих,
Яких мучити гріх.

Стосовно до особистості художника автор вживає визначення, які навряд чи б здалися доречними кому-небудь ще: поет – заручник і боржник, слуга; вона – в полоні і в боргу перед життям:

Життя адже теж тільки мить,
Тільки растворенье
Нас самих у всіх інших
Як би їм у даренье.

Доля поета тому повне випробувань і труднощів:

Рядки з кров’ю – вбивають,
Нахлинуть горлом і вб’ють!

Метою творчості Пастернак вважає самовираження, самовіддачу. Його не приваблює просто людська слава: поет повинен творити так, щоб завоювати любов простору. Світ чекає цей праці художника так само, як праці орача. Поет повинен виконати своє призначення на землі, незважаючи ні на що: долею за нього продуманий розпорядок дій, і він не має права відмовитися грати свою роль.
Сам Пастернак усієї своєї життям підтверджував свою вірність проголошеним ним принципам поетичного призначення. Все, що їм створено, несе на собі відбиток тих ідеалів духовності, які він проповідував у своїх віршах. Він у всьому намагався “дійти до самої суті”, він був вимогливий до себе, до своєї майстерності: відомо, що він ретельно й довго редагував свої твори (про це з іронією говорить Маяковський у вірші “Тамара і Демон”: “І нехай, озвірівши від помарок, про це пише собі Пастернак. “).
Борис Пастернак не схильний був приписувати поезії цілі конкретні, практичні, як робив це в якійсь мірі той же Маяковський. Поет лише частково запозичує у класичній традиції уявлення про призначення поезії і дає їй нове визначення – поезія-губка. Вона вбирає світ цілком, щоб потім, будучи вичавленою, показати його людям, відкрити їм його – в цьому її високе призначення, адже у поета особливе, повне і первинне знання про світ. Особистість самого Пастернака – приклад для багатьох його побратимів: наприклад, А. Ахматова писала у своїх віршах про бажання “Пастернака перепастерначить”. Пастернак – явище для російської літератури сакральне: він – Поет.

print
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: