Тема сталінізму в літературі

У сучасній вітчизняній літературі чітко проявляється зв’язок з традиціями літератури попередніх десятиліть. У полі зору письменників виявляються такі проблеми, як проблеми особистості і колективу, формування людини, осмислення зв’язку часів – сьогодення й минулого, а також ряд інших проблем. У пресі продовжують з’являтися сумні по своїй тональності твору про масові порушення законності, пов’язаних з ім’ям Сталіна. Чому ж раніше, в центрі уваги 30-ті роки, на мій погляд, найважчі, найдраматичніші в історії нашого суспільства? Я думаю, що це не випадково: ми не хочемо повторення подібних трагедій. У зв’язку з цим мені б хотілося детальніше зупинитися на двох творах – романі Анатолія Рибакова “Діти Арбата” і роман Євгенія Замятіна “Ми”.

Підвищений інтерес до “Дітей Арбата” пояснюється тим, що письменник вперше в нашій літературі докладно і правдиво змалював психологію Сталіна як державного діяча, людину, у якого злилися воєдино уявлення про благо народному і благо власному. Під власним благом розуміють безмежна влада, яка нещадно прибирала зі свого шляху всіх, хто був не згоден з режимом. “Діти Арбата” – це роман про столичної молоді 30-х років, чия Молодість проходила в атмосфері культу особистості Сталіна. Автор розповідає про те, як по-різному проявлялися люди у важких випробуваннях. У романі ми бачимо картину жорстокості і страху, люди бояться висловити свою думку, підтримати товариша на зборах. Сьогодні нам, може бути, легко судити той час, тепер нам багато чого Зрозуміло про Сталіна, а як було їм, що жили в Термін беззастережного поклоніння вождю, адже для більшості радянських людей Сталін був тоді більше ніж ікона.

Вождь народів – страшна фігура. Незліченні його жертви. Вина Сталіна полягає в тому, що він був одержимий ідеєю нескінченного могутності. Люди для нього були тільки матеріалом для досягнення мети. Сталін вважав, що страждання викликають найбільшу енергію. Рибаков майстерно змалював ті пояснення і виправдання, які дозволяли Сталіну з легкою душею прирікати на страждання і смерть мільйони людей.

На його думку, народ треба силою змусити піти на жертви в ім’я майбутнього, а для цього потрібна жорстка влада, яка здатна вселити страх. Як тут не згадати теорію Раскольникова з роману Достоєвського “Злочин і покарання” про “сильних світу цього” і “створіння тремтячих”! У РФ виникає ціла плеяда катів, головною фігурою якої стає слідчий. В “Дітей Арбата” слідчий Дьяков вірив “не в дійсну вину, а в загальну версію винності”. Він заплутує Сашу Панкратова: грає на його чесності, то залякує, то обіцяє звільнення. У ті часи “хороший” був лише той слідчий, який вмовляннями, тортурами, погрозами розправи над близькими міг змусити людину підписати зізнання у злочині, їм не скоєне. У Рибакова на прикладі однокласника Сашка, Юрія Шарока, ми бачимо, як люди стають такими катами.

Провідна тема роману Замятіна “Ми” – драматична доля особистості в умовах тоталітарного суспільного устрою. Замятін, за фахом інженер-кораблебудівник, краще за інших знав, як створюється механізм, де гвинтики потрібні для формування єдиного цілого. Але люди-це не просто гвинтики у складної державної машини, а живі істоти, у яких своя, одна-єдина життя. Коли людину перетворюють в гвинтик, він втрачає свою яскраву, неповторну індивідуальність і деградує як особистість. Історія показала, що перетворення людей 8 сукупність гвинтиків веде до злочину перед людством. У романі “Ми” у фантастичному вигляді постає перед нами можливий варіант майбутнього суспільства, в якому “сильні світу цього” мріють про людей-роботів. Перед читачем розгортається “математично досконала життя” Єдиного Держави. Це світ без любові, без душі, без поезії. Людині-“нумеру”, позбавленому імені, було вселено, що “наша несвобода” є “наше щастя”, а “щастя” це полягає у відмові від свого “я” і розчиненні в безособовому “ми”.

Замятін як би передбачав події історії нашої країни. У своєму романі-антиутопії він показав, що в суспільстві, де все спрямовано на придушення особистості, можливий бунт. Здатність і бажання відчувати, любити, бути вільним у думках і вчинках штовхають людей на боротьбу. Але і тут влада знаходять вихід: у людини операційним шляхом видаляють фантазію – останнє, що змушувало його піднімати гордо голову, відчувати себе розумним і сильним. І все ж залишається надія, що людська гідність не помре ні при якому режимі. Письменник говорить нам, що не існує ідеального суспільства. Життя – це прагнення до ідеалу. І коли це прагнення залишає людину, життя втрачає сенс.

print
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: