Оповідання “Стара Ізергіль” (1894) належить до шедеврів раннього творчості М. Гіркого. Композиція цього твору більш складна, ніж композиція інших ранніх оповідань письменника. Оповідання багато повидавшей на своєму віку Ізергіль ділиться на три самостійні частини: легенда про Ларре, розповідь Ізергіль про своє життя, легенда про Данко. Разом з тим всі три частини об’єднані спільною ідеєю, прагненням автора виявити цінність людського життя.
Легенди про Ларре й Данко розкривають дві концепції життя, два уявлення про неї. Одна з них належить гордецу, який нікого не любив, крім себе. Коли Ларре сказали, що “за все, що людина бере, він платить собою”, себелюб відповів, що цей закон його не стосується, бо він хоче залишитися “цілим”. Гордовитий егоїст уявив, що він, син орла, вище інших людей, що йому все дозволено і дорога тільки його особиста свобода. Це було ствердження права на панування сильної особистості, яка протистоїть масі. Але вільні люди відкинули індивідуаліста-вбивцю, засудивши його на вічне самотність.
Себелюбцю Ларре контрастно протиставляється герой другої легенди – Данко. Ларра цінував тільки себе і свою свободу, Данко ж вирішив здобути її для всього племені. І якщо Ларра не хотів віддати людям навіть частинку свого “я”, то Данко загинув, рятуючи своїх одноплемінників. Висвітлюючи шлях вперед, сміливець “спалив для людей своє серце і помер, не просячи у них нічого в нагороду собі”.
Ізергіль, скрипучий голос якої “звучав, як ніби це нарікали всі забуті століття”, розповіла дві стародавні легенди. Але Горький не хотів пов’язати відповідь на питання: “У чому сенс життя і справжньої, а не уявної свободи?” тільки з мудрістю минулих років. Тричастинна композиція дозволила художнику встановити зв’язок між легендами, розказаних героїнею, і реальною дійсністю. Оповідання Ізергіль про власну долю, встановлене в центрі твору, служить як би сполучною ланкою між переказом і… реальним життям. Ізергіль сама зустріла на своєму шляху волелюбних і мужніх людей: один з них боровся за свободу греків, інший опинився серед повсталих поляків.
І тому не тільки легенди, але і власні спостереження привели її до знаменної висновку: “Коли людина любить подвиги, він завжди вміє їх зробити і знайде, де це можна. У житті, знаєш ти, завжди їсть місце подвигам”. Не менш важливий і другий висновок Ізергіль: “Кожен сам собі доля!”
Разом з оспівуванням подвигу в ім’я щастя людей в оповіданні виявилася й інша, не менш характерна риса горьковського творчості, – викриття боягузливою відсталості обивателя, міщанського прагнення до спокою. Коли Данко помер, його сміливе серце продовжувало вирувати, але “обережна людина помітив це і, боячись чогось, наступив на горде серце ногою”. Що ж збентежило цієї людини? Подвиг Данко міг надихнути інших юнаків у їх постійному прагненні до свободи, і тому міщанин намагався погасити полум’я, освещавшее дорогу вперед, хоч сам скористався цим світлом, опинившись у темному лісі.
Закінчуючи розповідь роздумами “про великого горить серце”, Горький як би пояснював, у чому укладено справжнє безсмертя людини. Ларра відірвав себе від людей, і про нього в степу нагадує лише темна тінь, яку навіть важко розгледіти. А про подвиг Данко збереглася вогняна пам’ять: перед грозою в степу спалахували голубі іскри його розтоптаного серця.
В оповіданні виразно відчувається зв’язок з традиціями романтизму. Вони проявилися в контрастному протиставленні двох героїв, у використанні традиційних романтичних образів (тьма і світло в легенді про Данко), в гіперболізованому зображенні героїв (“Що зроблю я для людей!?” – сильніше грому крикнув Данко”), в патетиці, напруженою схвильованості мови. Зв’язок із романтичною традицією відчувається і в трактуванні окремих тем, наприклад, в розумінні особистої свободи у Ларрі. У романтичних традиціях дані в оповіданні і картини природи.