А. В. Купрін – ідеаліст, мрійник, романтик, співак піднесеного почуття. Він знайшов особливі, виняткові умови, що дозволили йому створити романтизовані образи жінок і їх ідеальної любові в повістях “Гранатовий браслет”, “Олеся” і “Суламіф”. У своєму оточенні А. В. Купрін бачив сумне марнування краси і сили, измельчание почуттів, оману думки. Ідеал письменника сходив до перемоги сили духу над силою тіла і “любові, вірною до смерті”. Для А. В. Купріна любов – сама заможна форма затвердження та виявлення особистісного начала в людині.
Протестуючи проти цинізму, продажних почуттів, вульгарності, А. В. Купрін створив повість “Суламіф”. Вона була написана за мотивами біблійної “Пісні пісень” царя Соломона. Він полюбив бідну дівчину-селянку, але із-за ревнощів покинутої їм цариці Астис вона гине. Перед смертю Суламіф говорить своєму коханому: “Дякую тобі, мій цар, за все: за твою мудрість, до якої ти дозволив мені припасти вустами, як до солодкого джерела. Ніколи не було і не буде жінки щасливіші за мене”. Основна думка цього твору: любов сильна, як смерть, і одна вона вічна, оберігає людство від морального виродження, яким загрожує йому сучасне суспільство. У повісті “Суламіф” письменник показав чисте і ніжне почуття: “Кохання бідної дівчини з виноградинка й великого царя ніколи не пройде і не забудеться, бо сильне кохання, як смерть, любов, тому що кожна жінка, яка любить, – цариця, тому що кохання прекрасне!”
Нове повернення до теми великий, всепоглинаючої любові відбулося в повісті “Гранатовий браслет”. Герой цього оповідання, бідний чиновник Жовтків, одного разу зустрівши княгиню Віру Миколаївну, полюбив її всім серцем. Любов ця не залишає місця для інших інтересів закоханого. Жовтків вбиває себе, щоб не заважати жити княгиню, і, вмираючи, дякує їй за те, що вона була для нього “єдиною радістю в житті, єдиною розрадою, однією думкою”. Це повість не стільки про любов, скільки молитва їй. У своєму передсмертному листі закоханий чиновник благословляє свою кохану княгиню: “Йдучи, я в захваті кажу: “Так святиться ім’я Твоє”. Особливо в цій повісті А. В. Купрін виділив фігуру старого генерала Аносова, який впевнений у тому, що висока любов існує, але вона “. повинна бути трагедією, найбільшою таємницею у світі”, яка не знає компромісів. Княгиня Віра, жінка, за всієї своєї аристократичної стриманості, дуже… вразлива, здатна зрозуміти і оцінити прекрасне, відчула, що життя її стикнулася з цією великою любов’ю, оспіваної кращими поетами світу. Любов чиновника Желткова чужа тієї глибокої прихованості, в якій шляхетна скромність переплітається з благородною гордістю.
“Мовчати й гинути”. Цей талант не був дан Желткову. Але і для нього “чарівні пута” виявилися милею життя. “Маленький” людина виявився вище і благородніше представників вищої щаблі соціальної драбини.
У повісті “Олеся” розвивається тема купринского творчості – любов як рятівна сила, що оберігає “чисте золото” людської натури від “оподления”, від руйнівного впливу буржуазної цивілізації. Не випадково улюбленим героєм Купріна став чоловік вольового, мужнього характеру і шляхетного, доброго серця, здатний радіти всьому різноманітності світу. Повість “Олеся” побудована на зіставленні двох героїв, двох натур, двох світоглядів. З одного боку – освічений інтелігент, представник міської культури, досить гуманний Іван Тимофійович, з іншого – Олеся – “дитя природи”, людина, яка не підпадала під вплив міської цивілізації. Порівняно з Іваном Тимофійовичем, людиною доброго, але слабкого, “ледачого” серця, Олеся підноситься благородством, цілісністю, гордою впевненістю у своїй силі. Вільно, без особливих хитрувань малює Купрін вигляд поліської красуні, змушуючи нас стежити за багатством відтінків її духовного світу, завжди самобутнього, щирого і глибокого.
“Олеся” – художнє відкриття Купріна. На початку повість змушує нас пережити тривожний період зародження любові. Майже цілий місяць триває наївна чарівна казка. Навіть після трагічної розв’язки не меркне світла, казкова атмосфера повісті. Купрін відкрив нам справжню красу невинної, майже дитячої душі дівчини, що виросла далеко від галасливого світу людей, серед звірів, птахів і ліси. Але поряд з цим Купрін за називає людську злобу, безглузде марновірство, страх перед невідомим, незвіданим. Дивом виникла піднесена душа змушена ховатися від жорстоких людей, страждати від байдужості своїх близьких. Але над усім цим здобула перемогу справжня любов. Нитка червоного намиста – остання данина щедрого серця Олесі, пам’ять про її ніжною, великодушної любові”.
Особливість художнього дарування А. В. Купріна – підвищений інтерес до кожної людської особистості і майстерність психологічного аналізу – дозволила йому по-своєму освоїти реалістичне спадщину. Цінність його творчості – в художньо переконливий розкритті душі свого сучасника. Письменник розглядає любов як глибоке морально-психологічне почуття. Повісті А. Купріна піднімають одвічні проблеми людства – проблеми любові.