Ганна Андріївна Ахматова 11 червня 1889, Одеса, – 5 березня 1966, Домодєдово, Московська область – російська поетеса, перекладач і літературознавець, одна з найбільш значущих постатей російської літератури XX століття.
Її доля була трагічна. Репресіям були піддані троє близьких їй людей: перший чоловік, Микола Гумільов, був розстріляний в 1921 році; третій чоловік, Микола Пунін, був тричі заарештований і загинув у таборі у 1953 році; єдиний син, Лев Гумільов, провів в ув’язненні в 1930-1940-х і в 1940-1950-х роках понад 10 років. Горе дружин і матерів “ворогів народу” було відображено в одному з найбільш значних творів Ахматової – поемі “Реквієм”.
Визнана класиком вітчизняної поезії ще в 1920-е роки, Ахматова піддавалася замовчування, цензурі та цькуванню, багато творів не були опубліковані на батьківщині не тільки за життя автора, але і протягом більш ніж двох десятиліть після її смерті. У той же час ім’я Ахматової ще за життя оточувала слава серед шанувальників поезії як в СРСР, так і в еміграції.
Світ жіночої душі найбільш повно розкривається в любовній ліриці Ахматової А. і займає в її поезії центральне місце. Непідробна щирість любовної лірики Ахматової в поєднанні зі строгою гармонією дозволили сучасникам називати її російською Сафо відразу ж після виходу перших поетичних збірок.
Рання лірика кохання Анни Ахматової сприймалася як своєрідний ліричний щоденник. Однак зображення романтично перебільшених почуттів не властиво її поезії. Ахматова говорить про просте людське щастя і про земних, звичайних прикрощі: про розлуку, зраду, самотність, розпач – про все, що близьке багатьом, що здатен відчути і зрозуміти кожен.
Любов у ліриці Ахматової А. постає як “поєдинок фатальною”, вона майже ніколи не зображується безтурботно, ідилічно, а, навпаки, гранично кризовому вираженні: в момент розриву, розлуки, втрати почуття або першого бурхливого засліплення пристрастю.
Зазвичай її вірші – початок драми або її кульмінація. “Борошном живої душі” платить її лірична героїня за любов. Поєднання ліризму і епічності зближує вірші Ахматової А. з жанрами роману, новели, драми, ліричного щоденника.
Одна з таємниць її поетичного дару полягає в умінні повно висловити найінтимніше в собі і навколишньому світі. У її віршах вражає струнна… напруженість переживань і безпомилкова влучність гострого їх вираження. У цьому сила Ахматової.
Тісно переплетені у віршах Анни Ахматової тема кохання і тема творчості. У духовному образі героїні її любовної лірики вгадується “крылатость” творчої особистості. Трагічне суперництво Любові і Музи відбилося в багатьох творах, починаючи з раннього, 1911 року. Однак Ахматова передбачає, що поетична слава не може замінити кохання і щастя земного.
Інтимна лірика Ахматової А. не обмежується лише зображенням відносин люблять. В ній завжди – невичерпний інтерес поета до внутрішнього світу людини. Своєрідність ахматовських віршів про кохання, оригінальність поетичного голосу, передавального найпотаємніші думки та почуття ліричної героїні, наповненість віршів найглибшим психологізмом не можуть не викликати захоплення.
Як ніхто інший Ахматова вміє розкрити найпотаємніші глибини внутрішнього світу людини, його переживання, стану, настрою. Вражаюча психологічна переконливість досягається використанням дуже місткого і лаконічного прийому промовистою деталі (рукавичка, кільце, тюльпан в петлиці…).
“Земна любов” у Ахматової А. передбачає і любов до навколишнього людини “земного світу”. Зображення людських відносин невідривно від любові до рідної землі, до народу, до долі країни. Пронизує поезію Ахматової А. ідея духовного зв’язку з Батьківщиною виражається в готовності пожертвувати заради неї навіть щастям і близькістю з найдорожчими людьми (“Молитва”), що згодом так трагічно збулося в її житті.
До біблійних висот піднімається вона в описі материнської любові. Страждання матері, приреченою бачити хресні муки свого сина, просто вражають в “Реквіємі”:
Хор ангелів великий годину прославив,
І небеса розплавилися у вогні.
Батькові сказав: “Навіщо Мене залишив!”
А Матері: “О, не ридай Мене…”
Магдалина билася і ридала,
Учень улюблений каменел,
А туди, де мовчки Мати стояла,
Так ніхто глянути й не посмів.
Таким чином, поезія Ахматової А. не тільки сповідь закоханої жінки, це сповідь людини, що живе всіма бідами, болями і пристрастями свого часу і своєї землі.
Анна Ахматова як би об’єднала “жіночу” поезію з поезією основного потоку. Але це об’єднання лише позірне – Ахматова дуже розумна: зберігши тематику і багато прийоми жіночої поезії, вона докорінно переробив і те, і інше в дусі не жіночого, а загальнолюдської поетики.
Світ глибоких і драматичних переживань чарівність багатство і неповторність особистості закарбувалися в любовній ліриці Анни Ахматової.