Сувора правда життя в творах Солженіцина

Не прямою лінією а параболою вычерчен творчий шлях Олександра Солженіцина. Його ім’я з’явилося на літературному небосхилі на початку 60-х, у період хрущовської “відлиги”, спалахнуло, налякавши поборників “безгласности” часів “застою”, і зникло на довгі роки, віддане хулі і забуттю. Літературний дебют Солженіцина відбувся, коли йому було далеко за сорок: в 1962 році в “Новому світі” була надрукована вистраждана в таборах повість “Один день Івана Денисовича”.

Почалося важке сходження. Це твір викликав вогонь “вірнопідданської” критики. Дехто відкрито звинувачував його в очернительстве радянської дійсності і прославлянні антигероя. І тільки завдяки авторитетну думку А. Т. Твардовського, головного редактора журналу “Новий світ”, повість була опублікована, зайняла належне їй місце в літературі того часу. “Життєвий матеріал, покладений в основу повісті Солженіцина, – писав А.с Твардовський, – незвичайний в радянській літературі. Він несе відгомін тих хворобливих явищ у нашому розвитку, пов’язаних з періодом развенчанного і відкинутого партією культу особи, які за часом хоча і відстоять від нас не так далеко, представляються нам далеким минулим. Але минуле, яким би воно не було, ніколи не стає байдужим для цього. Запорука повного й безповоротного розриву з усім тим в минулому, ніж воно було затьмарене, – у правдивому і мужнього осягненні до кінця його наслідків”. Автор повісті показав дійсно один день з таборового життя “зека” Івана Денисовича Шухова, причому день порівняно вдалий.

Життя “зека” письменник показує не з боку, а зсередини, детально зупиняючись на дрібницях побуту людей за колючим дротом. У повісті точно позначено час дії – січень 1951 року. Хто ж такий Іван Денисович? До війни жив він у маленькому селі Телпенево, працював у колгоспі, годував сім’ю – дружину і двох дітей. Під час Великої Вітчизняної чесно воював, був поранений, повернувся з медсанбату в частину, потрапив у полон, але втік з нього, блукав по лісах, болотах, добрався до своїх і ось тут-то і звинуватили його в зраді, сказали, що виконував завдання німецької розвідки. “Яке ж завдання – ні Шухов сам не міг придумати, ні слідчий. Так і залишили просто – завдання”. “Насправді ж знав Шухов, що якщо не підпише – розстріляють,… і хоча можна уявити собі, що він у ті хвилини пережив, як всередині горював, дивувався, протестував, але після довгих років табору він міг згадати про це лише зі слабкою усмішкою: на те, щоб всякий раз обурюватися й дивуватися, не вистачило б ніяких сил людських. Помирати ні за що ні про що нерозумно, безглуздо, протиприродно. Шухов вибрав життя – хоч табірну, мізерну, болісну, але життя, і тут завданням його стало не просто вижити як-небудь, будь-якою ціною вижити, але винести це випробування так, щоб за себе не було соромно, щоб зберегти повагу до себе”.

Що ж стосується генетично закладених в його характері, властивих російському селянству чорт – працьовитості, людської гідності, совісті, він не поступився ними ні за яких обставин. Не один зі своєю бідою Іван Денисович, У нього є товариші по бригаді, так само, як і він, несправедливо засуджені, кинуті за колючий дріт. Це і капітан другого рангу Буйновскій, і Сенька Кловшин, здійснив втечу з Бухенвальда, там готував повстання проти фашистів, і багато інших.

Спроби цих людей добитися відновлення справедливості, їх листи і прохання у вищі інстанції, особисто Сталіну залишалися без відповіді. Люди починали здогадуватися, що це не трагічні помилки, а продумана система репресій. Неминуче виникало питання: хто ж винен у цьому? “У іншого мелькала зухвала думка про “бацьку вусатому”, інший гнав від себе, напевно, ці крамольні думки і не знаходив відповіді. Чи Не в тому і була для Івана Денисовича і його товаришів головна біда, що на питання про причини їх нещастя відповіді не було”. Так у трагедії однієї людини, як у дзеркалі, відбилася трагедія цілого народу, засудженого до хреста сталінською тоталітарною системою.

Повість Солженіцина волала до свідомості живуть не зраджувати забуттю закатованих у таборах і затаврувати тих, хто був пособником вершителів репресій. Істинно значне зміст повісті, вірність великій життєвій правді, глибока людяність у підході до зображення навіть найскладніших об’єктів вимагають і відповідної форми викладу. В “Одному дні Івана Денисовича” вона яскрава і своєрідна в самій буденній звичайність і зовнішньої невибагливість, вона менш за все переймається самою собою і тому виконана внутрішньої гідності і сили.

print
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: