Навіть на перший погляд зрозуміло, що художній твір складається з окремих сторін, елементів, аспектів і т. п. Іншими словами, воно має складний внутрішній склад. При цьому окремі частини твору пов’язані і об’єднані один з одним настільки тісно, що це дає підстави метафорично уподібнювати твір живому організму. Склад твори характеризується, таким чином, не лише складністю, але і впорядкованістю. Художній твір — сложноорганизованное ціле; з усвідомлення цього очевидного факту випливає необхідність пізнати внутрішню структуру твору, тобто виділити окремі його складові та усвідомити зв’язки між ними. Відмова від такої установки неминуче веде до эмпиризму і бездоказовість суджень про твір, до повної довільності у його розгляді і в кінцевому підсумку збіднює наше уявлення про художньому цілому, залишаючи його на рівні первинного читацького сприйняття.
У сучасному літературознавстві існують дві основних тенденції у встановленні структури твору. Перша виходить з виділення у творі ряду шарів, або рівнів, подібно до того, як у лінгвістиці в окремому висловленні можна виділити рівень фонетичний, морфологічний, лексичний, синтаксичний. При цьому різні дослідники неоднаково уявляють собі як сам набір рівнів, так і характер їх співвідношень. Так, М. М. Бахтін бачить у творі в першу чергу два рівня — «фабулу» і «сюжет», зображений світ і світ самого зображення, дійсність автора і дійсність героя*. М. М. Гіршман пропонує складнішу, в основному трирівневу структуру: ритм, сюжет, герой; крім того, «по вертикалі» ці рівні пронизує суб’єктно-об’єктна організація твори, що створює в кінцевому підсумку не лінійну структуру, а, швидше, сітку, яка накладається на художній твір**. Існують і інші моделі художнього твору, представляють його у вигляді ряду рівнів, зрізів.
Загальним недоліком цих концепцій можна, очевидно, вважати суб’єктивність і довільність виділення рівнів. Крім того, ніким ще не зроблена спроба обгрунтувати розподіл на рівні якимись загальними міркуваннями і принципами. Друга слабкість випливає з першої і полягає в тому, що ніяке поділ за рівнями не покриває всього багатства елементів твору, не дає вичерпного уявлення навіть про його склад. Нарешті, рівні повинні мислитися як принципово рівноправні — інакше втрачає сенс сам принцип структурування, — а це легко призводить до втрати уявлень про певні ядрі художнього твору, що зв’язує його елементи в дійсну цілісність; зв’язку між рівнями та елементами виявляються слабкіше, ніж це є насправді. Тут же треба відзначити ще й те обставина, що «рівневий підхід вельми слабо враховує принципову різноякісність ряду складових твори: так, ясно, що художня ідея і художня деталь — явища принципово різної природи.
Другий підхід до структури художнього твору в якості первинного поділу бере такі загальні категорії, як зміст і форма. У найбільш закінченому і аргументированном вигляді цей підхід представлений у працях Р. Н. Поспєлова*. Ця методологічна тенденція має набагато менше мінусів, ніж розглянута вище, вона набагато більше відповідає реальній структурі твору і набагато більш обгрунтована з точки зору філософії і методології.