Російська література XIX століття завжди відрізнялася пильною увагою до душі людини, до його шукань, надій, прагнень. Письменники намагалися не просто відобразити життя людей у всій її складності і суперечливості, але змінити її, словом своїм перетворити і покращити. У суспільстві, де панує несправедливість, жорстокість і страждання, найчастіше тільки письменники могли привернути увагу оточуючих до страждаючим людям, викликати співчуття до них, допомогти змінити існуючий стан речей. Одним з таких письменників, який не міг пройти повз стражденних, принижених і ображених людей, був Ф. М. Достоєвський.
Всі твори великого письменника пронизані людяністю, співчуттям, любов’ю до своїх героїв, але особливо яскраво, на мій погляд, це ставлення до людини проявилося в першому творі, написаному двадцятичотирирічним автором, – роман у листах “Бідні люди”. Недарма цей твір викликав захват у Н. А. Некрасова і Д. В. Григоровича, які, прочитавши його білої петербурзької вночі, вранці увірвалися до В. Р. Бєлінському з вигуком: “Новий Гоголь з’явився!” Дійсно, сам письменник вважав себе послідовником Гоголя, хоча б тому, що продовжив тему, розпочату Пушкіним і продовжену Гоголем, тему “маленької людини”. Він не тільки розвинув її, але й по-іншому глянув на об’єкт дослідження, зсередини. Роман “Бідні люди” являє собою листування героїв, у якій вони самі, іноді невміло і смішно, інколи зворушливо й наївно розповідають про себе. Вони не просто “маленькі” люди, вони “бідні” в прямому сенсі слова. Вся їхня історія – це боротьба з бідністю, з несправедливістю, це боротьба за людську гідність, осяяна величезною, щирою, непідробною любов’ю до них автора. Герої роману – це бідний чиновник Макар Девушкин, людина вже літня, дуже чутливий, добрий і ніжний, про що “говорить” його прізвище, і Варенька Доброселова, чиє дитинство пройшло в радості і достатку, але яка втратила всі після смерті батька. Залишившись сиротою, вона позбавлена підтримки і участі, а родичка, у якої вона спочатку жила, хоче зробити її утриманкою грубого, неосвіченого і злобного поміщика Бикова. Варенька покидає її будинок, живе за рахунок своєї праці, але шиття і вишивання тільки не дають їй померти з голоду, та й то під час своєї хвороби лише зусиллями Макара Девушкина вона залишається в живих. Обидва герої живуть в умовах, які важко назвати людськими: “Ну. в яку ж я трущобу потрапив, Варвара Олексіївна! Ну, вже й квартира! Перш адже я жив таким глухарем, самі знаєте: тихо, смирно, у мене, бувало, муха летить, так і муху чути. А тут шум, крик, ґвалт! Так ви ще й не знаєте, як це все влаштовано…. Уявіть, приблизно, довгий коридор, зовсім темний і нечистий. По праву його руку буде глуха стіна, а по ліву всі двері та двері, точно нумера, все так в ряд простягаються. Ну, ось і наймають ці нумера. а в них по одній кімнатці в кожному; живуть в одній і по двоє і по троє. Порядку не питайте – Ноїв ковчег!” – так описує Макар Девушкин своє житло. У кожній з цих кімнат – своя біда і страждання. Один із сусідів, в якому також бере участь Девушкин – така вже він людина, – виключений зі служби чиновник Горщиків, “такий сивенькі, маленький; ходить в такому засмальцьованому, в такому истертом сукню, що боляче дивитися.” У Горшкова дружина і троє дітей, жити їм абсолютно не на що. Макар Олексійович всією душею співчуває цій сім’ї: “Як мені раз, ввечері, сталося повз їх дверей пройти; на ту пору в будинку стало щось не по-звичайному тихо; чую схлипування, потім шепіт, потім знову схлипування, точно як ніби плачуть, та так тихо, так шкода, що у мене все аж серце надірвалось, і потім всю ніч думка про цих бідняків мене не покидала. так що і заснути не вдалося добре.” Крім сім’ї Горшковых, автор показує нам студента Покровського та його батька. Це ще одна трагічна історія, розказана вже Варенькой в її щоденнику, який вона посилає Девушкину. Батько Покровського, повністю опустився людина, єдину радість життя знаходить у сина. Його син, здатний студент, який не міг знайти службу: “Кожен день виходив він в своїй легкій шинельке поратися по своїх справах, просити і вимолювати собі де-небудь місця, що його внутрішньо мучило; промачивал ноги, мок під дощем і, нарешті, зліг у ліжко, з якої не вставав вже більше..” Це ще одна жертва несправедливості, ще один страждалець, борошна якого швидко закінчилися. Але борошна Вареньки і Макара Девушкина тривають. Вона дуже хвора: “Я відчуваю, що здоров’я моє засмучене; я так слабка; от і сьогодні, коли встала з ліжка вранці, мені погано зробилося; крім того, у мене кашель такий поганий! Я відчуваю, я знаю, що я скоро помру”. Макар Олексійович відмовляє собі в усьому, щоб допомогти Варенькі: він забирає вперед свою платню, продає навіть свою сукню, він заборгував своєї квартирної господині, він голодує. Крім цього, він починає пиячити, не в силах винести життєвих тягот. Його за якусь помилку викликають до начальника, і тут Достоєвський зображує приголомшливу по силі емоційних переживань сцену. Ця сцена описана Девушкиным в листі до Варенькі: “Моя пуговка