Любов, схожа на божевілля; любов-божевілля; любов, доводящая до божевілля… Мабуть, найяскравіше цю метафору втілили у своїх творах російські письменники рубежу 19 — 20 століть — Бунін і Купрін.
Творчість А. В. Купріна пронизаний темою щирою, чистою, світлою кохання — Кохання з великої літери. Однак це почуття, стверджує автор, не може існувати з сучасному йому світі, де панують цинізм, безвір’я, байдужість, егоїзм. Саме тому практично в усіх творах Купріна любов виявляється зануреному, розтоптаної, відданою.
Така доля почуття Олесі — героїні однойменної повісті. Дівчина, яка виросла в лісі і звикла відкрито висловлювати свої почуття, не боятися думки оточуючих, полюбила людини «цивілізованого світу». А той, з боягузтва і егоїзму, зрадив Олесю і її любов, піддав життя дівчини небезпеки. У підсумку «паничу», позбувся великої любові, залишається лише згадувати свою «дикунка» і жалкувати про те почуття, що він назавжди втратив.
У пошуку справжнього кохання Купрін звертається в минуле — в біблійні часи. Тоді, стверджує письменник, жили люди, які були здатні на велике почуття. Як приклад автор розповідає про кохання царя Соломона і простої дівчини Суламіф, яка стала взірцем справжньої любові і вірності.
Щастя Соломона і його коханої було настільки величезним, що викликало заздрість у оточуючих, не здатних випробувати подібне. Злість і хитрість зробили свою справу — Суламіф загинула від рук змовників. Але і перед обличчям смерті вона твердила ім’я свого коханого, не втомлювалася дякувати йому за те, що він подарував їй найбільше щастя на світі: «Дякую тобі, мій цар, мій коханий, мій прекрасний. Згадуй зрідка твоєї невільниці, про твою обпаленої сонцем Суламіфі».
Однак і в сучасності Купрін все ж бачить відлуння тієї, давньої, справжньої, великої любові. Оповідання «Гранатовий браслет» є тому підтвердженням.
У творі стикаються дві філософії любові. Одна належить княгині Вірі Миколаївні Шеиной і її оточенню. Купрін показує, що сучасна йому аристократія розучилася любити по-справжньому. Щира любов для неї змінилася звичкою, дружній симпатією, просто необхідністю. Саме таку підміну ми спостерігаємо у відносинах Віри Миколаївни та її чоловіка.
Але є в «Гранатовому браслеті» і інший погляд на любов. Його втілює непоказна, на перший погляд, герой, з розряду «маленьких людей». Пан «Р. С. Ж» — дрібний службовець на пошті. Як сам він зізнавався, в житті нічого особливо не цікавило — «ні політика, ні наука, ні філософія, ні турбота про майбутнє щастя людей…»
Але раптово ця «сіра» життя осяялася божественним світлом — Любов’ю до княгині Шеиной. Жовтків прекрасно розуміє, що ніколи не зможе навіть наблизитися до своєї коханої — настільки велика різниця між ними. Але ми бачимо, що цього герою і не потрібно. Він невимовно щасливий тим почуттям, що оселилося в його серці. Завдяки йому життя «маленької людини» Желткова наповнилася змістом, зв’язком з усім світом і Богом: «Я безмежно вдячний Вам тільки за те, що Ви існуєте… я в захваті кажу: «Так святиться ім’я Твоє».
Для Желткова його почуття стало божим даром, він відчував величезну подяку за нього і до творця, і до Вірі Миколаївні. Саме тому герой зважився, в пориві почуттів, подарувати княгині найдорожче — гранатовий браслет. Це, по суті, не дуже гарне прикраса — сімейна реліквія Желткова: «Коли Віра випадковим рухом вдало повернула браслет перед вогнем електричної лампочки, то в них, глибоко під їх гладкою яйцевидної поверхнею, раптом загорілися чарівні густо-червоні живі вогні».
Зрештою, Жовтків приймає рішення піти з життя. На прощання герой залишає княгині своє благословення — у вигляді сонати Бетховена, яка наповнена любов’ю і світлом: «І в розумі її складали слова. Вони так збігалися в її думки з музикою, що це були ніби куплети, які закінчувалися словами: «Так святиться ім’я Твоє».
Таким чином, тема кохання — одна з провідних тем усієї творчості А. В. Купріна. Письменник вважав, що любов — то справжнє почуття, заради якого варто народжуватися і жити на цій землі. Тільки «справжня любов очищає й піднімає всякого людини, абсолютно перетворюючи його». Однак сучасні йому люди, за спостереженнями Купріна, все менше і менше були здатні любити, присвячувати своє життя іншій людині, чимось жертвувати заради нього. І від цього кохання ставало ще більш рідкісним і дорогоцінним явищем у цьому бездушному і егоїстичному світі. Вміти помітити її, не пропустити, нагородити себе та інших любов’ю — ось до чого закликає у своїх творах А. В. Купрін.