Щоранку по дорозі в школу зустрічається багато людей. Одних бачиш вже не перший раз, інших можеш навіть знати, а є зовсім нові обличчя. І дивишся на кожного і бачиш щось нове, дізнаєшся в рисах характер, настрій. Приємно бачити людей з посмішкою, сяючими очима, хорошим настроєм. Дивишся на них, і самому хочеться сміятися. Є люди, з яких видно, що вони весь час поспішають, можливо, кудись спізнюються або це вже звичка. Після них починаєш цінувати час. Його начебто й багато, але воно пролітає дуже швидко і непомітно. Є й сумні люди. Може бути, у них щось сталося, або просто задумалися про щось і тому таке зосереджене обличчя або, можливо, просто вони не люблять, як і я, вранці вставати.
Але більше всього вранці мені одночасно і подобаються і шкода бідних діток, яких батьки ведуть в садок. Ці маленькі колобочкі, ще зовсім не виспались, своїми крихітними… ніжками йдуть поруч з татом і мамою. Оченята ще сонні, ротики позіхають, а ніжки, здається, зовсім не хочуть йти. І так стає їх шкода. Вони ще зовсім маленькі і вже мають звикати до цього ранкового режиму.
Дивишся на них і водночас ними пишаєшся, а за себе стає соромно. Адже я вже доросла людина і добре розумію, навіщо мені вранці потрібно прокидатися, і все одно я кожен раз скаржуся. А вони такі маленькі і беззахисні, мовчки, встають, чекають, коли їх одягнуть і тупотять за батьками, примудряючись при цьому ще й посміхатися перехожим і задавати питання мамі чи татові.
Найбільше мені подобається зустрічати діток. У їх погляді стільки всього хорошого, доброго, веселого. Дивишся на них, і настрій піднімається, і так сумно тому, що рано встав і йдеш в школу. У кожній зустрічній людині, можна знайти щось прекрасне, світле і гарне, чому день стає набагато краще.