Чому одні люди борються до переможного, а інші опускають руки, навіть не намагаючись щось зробити? У 1960-х роках вчені відкрили феномен, властивий не тільки людям, але й усім високорозвинутим тваринам. Він називається вивчена або придбана безпорадність.
Синдром вивченої безпорадності – це комплекс психологічних установок, що формуються під впливом кількох повторюваних поспіль невдач. Коли людина бачить, що він не може вплинути на ситуацію, він перестає робити спроби що-небудь робити надалі. Це явище характеризується такими фразами: «У мене все одно нічого не вийде», «Я не зумію, нічого навіть і намагатися», «Я невдахою був, ним і залишуся».
Часто буває, що синдром розвивається у тих людей, чия робота не дає швидких результатів. У цьому випадку зникає емоційна зв’язка «зусилля-винагорода». Ще один небезпечний фактор – нерегулярність відгуку, коли вони і ті ж дії приводять до різних результатів.
Синдром вивченої безпорадності виявили зовсім випадково американські психологи під час вивчення умовних і безумовних рефлексів у собак. Справа була в 1964 році. Експерименти нагадували ті, що проводив над собаками горезвісний Павлов.
Тварин закривали в клітинах з металевим підлогою, за яким пускали розряди електричного струму. Спочатку лунав гучний звуковий сигнал, за ним через деякий час слідував розряд.
Коли собаки засвоїли закономірність, експеримент ускладнили – відкрили двері клітин. Як передбачалося, почувши звук, пов’язаний з розрядом струму, собаки будуть стрімголов вискакувати з клітин, щоб позбавити себе від неприємних відчуттів. Але не тут-то було.
Почувши сигнал, собаки нікуди не йшли, а лягали на підлогу, поскуливали і готувалися терпіти біль. Вчені були здивовані і розгубленості. Система дала збій. Рефлекс на сигнал виробився, але такої реакції ніхто не очікував.
В тій групі вчених був Мартін Селигман – американський психолог, заснував згодом такий напрямок як позитивна психологія. Він витратив багато років на те, щоб довести існування синдрому вивченої безпорадності і розібратися в його тонкощах. І, що найбільш важливо – він дав людям зрозуміти, що безпорадність можна не тільки придбати, але і позбавитися від неї.
У 1967 році синдром вивченої безпорадності підтвердили за допомогою експерименту на собаках, яких знову били струмом. Тільки цього разу їх розбили на три групи. Учасники першої групи могли натиснути на педаль, яка відключає струм. Тварини другої групи не могли ніяк вплинути на процес – подача струму припинялася, лише якщо собака з першої групи натискала на педаль. Собаки третьої контрольної групи просто воювали, не відчуваючи на собі всіх принад науки.
Потім всіх помістили в клітини з однаковими умовами. В одній половині клітини підлогу бився струмом, а в іншій – ні. Дві половини були розділені перегородкою, через яку можна було перескочити. Собаки першої і третьої групи миттю зорієнтувався і перебралися в безпечне місце. Більшість собак другої групи залишилися на місці, продовжуючи терпіти.
У 1971 році цей феномен досліджували на людях. Струмом їх, звичайно, не били, а проводили всякі гуманні експерименти. Досить відомий експеримент в будинку престарілих, де пацієнтам одного поверху дали можливість контролювати деякі аспекти свого життя, а інших повністю позбавили цієї можливості – все вирішувалося за них. Так, перші могли вибрати собі кімнатна рослина і повинні були самі доглядати за ним, а другі просто отримували квітка, за яким не можна було доглядати – це робив медперсонал. Перші могли вибирати їжу, другі – ні. І так далі.
Дослідження показали приголомшливі результати. Пацієнти, які мали контроль, менше хворіли, були щасливіші, в цій групі смертність була набагато нижче.
У загальній складності за 25 років було проведено понад 300 досліджень на різних тварин і людей у різних установах по всьому світу.
З’ясувалося безліч цікавих подробиць. Синдром вивченої безпорадності практично завжди супроводжує депресії. У більшості випадків він розвивається в дитинстві, коли батьки все роблять за дитину («Все одно неправильно зробиш!») чи не заохочують його дій.
Те, що люди без заохочення можуть придбати вивчену безпорадність, було показано ще в одному дослідженні. Учасник повинен був порівнювати й пізнавати однакові картини серед схожих. Він працював з групою, яка обговорювала його вибір. У першому випадку група була орієнтована на те, щоб критикувати вибір, навіть якщо він був правильний. У другому випадку група всіляко підтримувала і хвалила вибір учасника.
Той, якого критикували, під кінець досвіду показував гірші результати, все більше помилявся, його емоційний стан і впевненість у собі знижувалися. Ті, кого хвалили, показували хороші результати і були у відмінному настрої. Після цього ведучий запропонував продовжити досліди – тепер потрібно було впізнавати зображення тварин. Багато з тих, чий вибір критикували, відмовилася продовжити роботу.
Під час досліджень розкрився ще один цікавий нюанс: кожен третій учасник (будь то тварина або людина) ні за яких обставин не опускав руки і продовжував упиратися, намагаючись досягти результату навіть при постійних невдачах. Таких піддослідних назвали «свідомі оптимісти» і звернули особливу увагу на них при вивченні вивченої безпорадності та засобів боротьби з нею.
Існує чотири установки, за наявності яких розвивається синдром набутої безпорадності:
- Це відбувається тільки зі мною;
- Це буде відбуватися зі мною у всіх сферах мого життя;
- Це буде відбуватися завжди;
- З цього немає виходу.
Якщо наявна три з чотирьох установок – синдром готовий.
Що робити, щоб позбутися синдрому набутої безпорадності?
Необхідно працювати з чотирма установками, написаними вище, постійно спростовуючи їх. Ми знаємо, що невдачі трапляються з багатьма людьми. Ми розуміємо, що якщо не ладиться на роботі, це не означає, що те ж саме буде вдома. Ми повинні пам’ятати, що навіть довга низка невдач не означає, що вони нескінченні. І вже точно не буває безвихідних ситуацій.
Можливість вибирати (навіть у дрібницях) і впливати на події (навіть буденні) підвищує наше почуття власної значущості та важливості для цього світу. І це не просто бажання потішити самолюбство: людина, котра відчуває себе невдахою і нікчемою, частіше хворіє, страждає від психічних розладів і швидше помирає.
Потрібно постійно збільшувати у своєму житті рівень контролю над подіями, займатися тим, що добре виходить – хоча б на рівні хобі. Чим більше контролю в житті і відгуку на свої дії відчуває людина, тим щасливішою вона стає, тим менше ризик обзавестися руйнівним синдромом вивченої безпорадності.
