Мабуть, сьогодні трохи всерйоз сприймають спроби заперечити авторство “Тихого Дону”. Численні текстологічні експертизи неодноразово підтвердили: одну з найзнаменитіших епопей XX століття написав саме Михайло Шолохов. Але питання залишається все одно: як міг двадцятирічний хлопчина, що бачив у житті одні тільки Віхи та Москви, написати таку глибоку, насичену, соковиту, психологічно вірну прозу?
І ще питання: а “Родимку”, знаменитий розповідь про те, як червоний партизан вбив білого офіцера, сів знімати з нього хороші чоботи – і виявив, що мародерствує над трупом власного сина – як міг написати юнак, якому ледь виповнилося двадцять? Що він знав у свої двадцять років про батьківські почуття, про військової чоловічій роботі, про революції і гуманізм, про життя і смерть? Що сталося з ним, що він єдиний в ці роки зумів розповісти про Громадянську війну не як про святу битві за народну правду, а як про братовбивчої бійні без мети і сенсу? Решті літературі довелося пройти шлях довжиною в шістдесят років, щоб почати саме так писати про цю війну…
До 1926 року, коли були опубліковані пронизливі, страшні й правдиві “Донські розповіді”, Шолохову виповнилося двадцять, і за плечима у нього був досвід роботи продкомиссаром, служби в реввоенкоме і вигадником агитпьес, кілька засідань літоб’єднання “Молода гвардія” і пара фейлетонів, опублікованих у центральній пресі. Це – все. Звідки ж виріс “Тихий Дон”, який з моменту початку публікації в “Жовтні” (Шолохову – двадцять три роки) став справжнім народним читанням: і старий, і малий вихоплювали один у одного журнали “Жовтня” з новими главами, маститі письменники… голосно вихваляли молодий талант, сам нарком Луначарський написав роман Шолохова захоплену рецензію, а режисери Правової і Різдвяний у 1930 році (Шолохову – двадцять п’ять) зняли перший фільм з перших книгах “Тихого Дону”. Це другий після Лермонтова випадок такого раннього літературного дебюту, але у Лермонтова принаймні була ще юнацька лірика і романтичний “Мцирі”, а Шолохов вдарив одразу – прозою навченого трагічним життєвим досвідом старого.
І добре б “Тихий Дон” потрясав тільки епічним охопленням подій, колоритним, багатою мовою, влучним детализирующим словом і величезною кількістю талановито виписаних персонажів. Але адже справа навіть не в цьому. Приголомшливою правди розповідь про людину, проти волі втягненому в кривавий вир жорстокої історії, його справжній – без перекручування, тенденційності і літературного офіціозу – важкий шлях, кожен рух його неабиякого розуму, кожен подих його невгамовної душі – це що треба було знати про життя, щоб так точно, так щиро, так пізнавано і в той же час ново викласти, як на долоні, перед читачем?
Відповіді на шолоховские питання теорія літератури дати не в змозі.
А ось історія літератури, приймаюча все як є, свідчить: не мірявся роками і досвідом Шолохов, коли в свої відчайдушні тридцять, ризикуючи головою, писав безстрашні листа Сталіну про перегини в колективізації і жахи голодомору на Кубані (між іншим, Сталін у відповідь на листа прислав в голодний край ешелон з зерном), коли майже сорокарічним йшов военкором на фронт Великої Вітчизняної, коли першим публікував оповідання про військовополонених (“Доля людини”), показуючи простий героїзм тих, кого офіційна пропаганда називала зрадниками…