Закінчувалася війна. На вулиці цвіла весна. Солдат Андрій Соколов, уродженець Воронезької губернії, згадуючи минуле, розповідає про своє життя. Як у громадянську війну він був на боці червоних, а в голодному 22-му працював на Кубані. Потім повернувся у рідний Воронеж і був теслею, освоїв професію шофера. Одружився на коханій дівчині, виховував трьох дітей. Але, пролунав фатальний 1941-ий рік і Андрія призвали в армію.
На фронті, працюючи шофером, возив боєприпаси на передову. Після вибуху авіабомби його машина була розбита, а він сам був контужений і узятий в полон. Полонених тримали в напівзруйнованій церкві. Так склалися обставини, що Андрію довелося вбити іншого полоненого, який хотів видати німцям свого командира взводу. Війна жорстока, Андрій Соловйов потрапляє в концтабір, думка про втечу й тут не залишає його.
Йому вдається втекти, але його ловлять. Незважаючи на укуси, натравленных на нього собак, йому вдалося вижити. І знову тяжка праця, голод, знущання. У 1944 новий пагін, захопивши з собою німецького офіцера з документами, вдалося потрапити до своїх. Після лікування в госпіталі, Андрій повертається у рідний Воронеж і дізнається, що його сім’ї тут більше немає: дружина і дочка загинули під час бомбардування, а син Анатолій пішов на фронт. Радісна звістка про капітуляцію Німеччини для нього було затьмарене новину про смерть єдиного сина Анатолія.
Після демобілізації він більше не повернувся у рідний Воронеж. Випадково, біля чайної в Урюпінську, Андрій зустрічає безпритульника. Сумні оченята Іванка не залишили його байдужим. Знаючи, що у хлопчика теж нікого немає, він вирішує бути тепер з ним разом і стати для нього батьком.